Крістін Генна - Соловей

Вона не могла відвести очей від усмішки Даніеля.

— Ти довго вчив слова?

— Мамо, — сказала Софі тихо. — Хтось прийшов.

В’янн озирнулась.

Антуан стояв біля задніх дверей із двома чоловіками. Обидва були вбрані в зношені чорні костюми та чорні берети. Один із них тримав затертий портфель.

— Софі, наглянь хвилинку за братом, — сказав Антуан дітям. — Нам треба поговорити з цими мсьє, — він поклав руку В’янн на поперек і допоміг їй підвестися. Вони мовчки зайшли в будинок.

Коли двері зачинилася, чоловіки звернулися до В’янн.

— Я Натаніель Лернер, — сказав старший. У нього було сиве волосся і шкіра чайного кольору. Старечі пігментні плями вкривали його щоки.

— А я рабин Горовіц, — назвався другий чоловік.

— Чим ми можемо вам допомогти? — спитала В’янн.

— Ми прийшли по Арі де Шамплейна, — тихо сказав рабин. — У нього є родичі в Америці — у Бостоні, — і вони зв’язалися з нами.

В’янн упала б, якби Антуан її не втримав.

— Ми розуміємо, що ви самотужки врятували дев’ятнадцять дітей з єврейських родин. І це при тому, що у вас мешкали німецькі офіцери. Це вражає, мадам.

— Це героїзм, — додав рабин.

Антуан поклав руку В’янн на плече.

— Рейчел була моєю найкращою подругою, — мовила вона. — Я намагалася допомогти їй втекти до вільної зони, щоб уникнути депортації, але…

— Її доньку вбили, — сказав Лернер.

— Звідки ви знаєте?

— Це наша робота. Збирати історії та об’єднувати родини, — відповів він. — Ми поговорили з кількома жінками, які були з Рейчел в Аушвіці. На жаль, вона не витримала там і місяця. Її чоловіка, Марка, вбили в шталагу 13А. Йому пощастило менше, ніж вашому чоловіку.

В’янн не відповіла. Вона розуміла, що чоловіки дають їй час оговтатись.

— Даніель — Арі народився за тиждень до того, як Марк вирушив на війну. Він не пам’ятає своїх батьків. Найбезпечніше було змусити його повірити, що він мій син.

— Але він не ваш син, мадам, — Лернер говорив м’яко, але його слова були наче удари батога.

— Я пообіцяла Рейчел урятувати його, — сказала вона.

— І ви це зробили. Але настав час повернути Арі його рідним.

— Він цього не зрозуміє, — відповіла вона.

— Може й ні, — мовив Лернер. — Та все ж.

В’янн шукала Антуанової підтримки.

— Ми любимо його. Він член нашої родини. Він має лишитися з нам. Ти ж хочеш, щоб він лишився, Антуане?

Її чоловік похмуро кивнув.

Вона повернулася до чоловіків.

— Ми могли б усиновити його, виростити як свого. Але у єврейських традиціях. Ми скажемо йому, хто він, і водитимемо в синагогу…

— Мадам, — зітхнув Лернер.

Рабин підійшов до В’янн і взяв її за руки.

— Ми знаємо, що ви любите його, і він любить вас. Ми знаємо, що Арі надто юний, щоб усе це зрозуміти. Що він плакатиме й сумуватиме за вами — можливо роками.

— Але ви все одно хочете його забрати.

— Ви думаєте про розбите серце одного хлопчика. Я ж думаю про горе мого народу. Розумієте? — його обличчя зблідло. — Ця війна вбила мільйони євреїв, мадам. Мільйони. Ціле покоління загинуло. Тим із нас, хто вижив, потрібно згуртуватися, аби відродитись. Здається, що коли один маленький хлопчик не пам’ятатиме, хто він, це не так страшно, але для нас він — майбутнє. Ми не можемо дозволити вам виховувати його в чужій вам релігії. Арі мусить бути зі своїм народом. Його мати хотіла б цього.

В’янн подумала про людей, яких бачила в готелі «Лютеція». Про тих скелетів із наляканими очима, про всипану фотографіями стіну.

Мільйони загинули.

Ціле покоління.

Як вона могла відмовити рабину? Завадити Арі возз’єднатися зі своїм народом, з його родиною? Вона була готовою битися на смерть за своїй дітей. Але тут битися не було з ким. Обидві сторони багато втратили.

— Хто його забере? — спитала вона, і її голос зірвався.

— Двоюрідна сестра його матері. У неї одинадцятирічна донька та шестирічний син. Вони любитимуть Арі як рідного.

В’янн не мала сил, навіть щоб кивнути чи витерти сльози.

— Може, вони присилатимуть мені фото?

Рабин глянув на неї.

— Щоб почати нове життя, він мусить забути вас, мадам.

В'янн знала, що він має рацію.

— Коли ви його заберете?

— Зараз, — сказав Лернер.

Зараз.

— І ми нічого не можемо вдіяти? — спитав Антуан.

— Ні, мсьє, — відповів рабин. — Арі має повернутися до свого народу. Йому пощастило, у нього є живі родичі.

В’янн відчула, як Антуан узяв її за руку. Він повів її до сходів, однак ноги відмовлялися слухатися.

У спальні її сина (ні, не її) вона ходила наче сновида, збираючи його одяг та нечисленні речі. Стару плюшеву мавпу, шматок закам'янілого дерева, який він знайшов біля річки минулого літа, і ковдрочку, яку В'янн зшила з одягу, що був для нього замалий. На одному боці ковдри вона вишила: «Даніелю з любов’ю від мами, тата і Софі».