Крістін Генна - Соловей

— Дев’ятнадцятеро дітей, — сказав він тихо.

— Я знаю, це не багато, але…

Він подивився на неї, наче вона героїня, а не просто налякана жінка, якій удалося вижити.

— Вони всі могли загинути в таборах разом зі своїми батьками, мадам.

— Ви можете знайти їхніх рідних?

— Я спробую, мадам. Та, на жаль, більшість із цих дітей — тепер справді сироти. Списки, що надходять із таборів, переважно однакові: мати мертва, батько мертвий, родичів у Франції немає. Мало хто з дітей вижив, — він провів рукою по рідкому сивому волоссю. — Я надішлю ваш список у Фонд допомоги дітям у Ніцці. Вони намагаються єднати родини. Дякую вам, мадам.

В’янн постояла ще секунду, але чоловік більше нічого не казав, тож вони втрьох вийшли з кабінету і знову опинилися серед натовпу.

— Що нам тепер робити? — спитала Софі.

— Зачекаємо, що скаже працівниця Червоного Хреста.

Антуан указав на стіну з фотографіями й іменами зниклих безвісти.

— Варто пошукати тут.

Вони перезирнулися, розуміючи, як це боляче — стояти й дивитися на ці фото. Однак вони підійшли до стіни і почали переглядати знімки та записки одну за одною.

Вони простояли так майже дві години, поки не з'явилася жінка з Червоного Хреста.

— Мадам.

В’янн озирнулася.

— Мені шкода, мадам. Рейчел та Марк де Шамплейн у списку загиблих. А на Ізабель Розіньйоль записів немає.

Почувши слово «загиблі», В’янн відчула невимовне горе, однак стримала свої емоції. Вона подумає про Рейчел пізніше, на самоті. Вона вип’є келих шампанського під тисовим деревом і поговорить з подругою.

— Що це означає? Як це немає записів на Ізабель? Я бачила, як її забрали.

— Їдьте додому й чекайте на сестру, — мовила жінка. Вона торкнулася руки В’янн. — Не втрачайте надії. Ще не всі табори звільнили.

Софі глянула на матір.

— Може, їй вдалося якось сховатися.

В'янн торкнулася обличчя доньки й злегка із сумом всміхнулася.

— Ти така доросла. Це змушує мене пишатися та водночас крає мені серце.

— Ходімо, — потягнула її за руку Софі. В’янн дозволила доньці вести її: зараз вона більше почувалася дитиною, ніж матір’ю. Вони вийшли із залюдненого фойє готелю на залиту сонцем вулицю.

За кілька годин дорогою додому, сидячи у вагоні третього класу, В’янн розглядала крізь вікно розбомблені сільські околиці. Антуан спав поруч, притулившись головою до брудного вікна.

— Як ти почуваєшся? — спитала Софі.

В’янн поклала долоню на живіт. Вона відчула легесенький поштовх і взяла Софі за руку.

Дівчина спробувала її висмикнути, але В’янн наполягла. Вона притулила руку доньки до свого живота.

Софі відчула рух, і її очі розширилися. Вона поглянула на В’янн.

— Як ти можеш…

— Ця війна всіх нас змінила, Софі. Даніель — тепер твій брат, адже Рейчел… немає. Справжній брат. А це дитя не винне в тому… як його створили.

— Дуже важко забути, — сказала вона тихо. — Я ніколи не пробачу.

— Кохання має бути сильнішим за ненависть, інакше в нас не буде майбутнього.

Софі зітхнула.

— Мабуть, — відповіла вона надто дорослим для дівчинки її віку тоном.

В’янн поклала свою долоню на руку доньки.

— Ми завжди нагадуватимемо одна одній про ці страшні часи. І будемо сильними один заради одного.

Перекличка тривала кілька годин. Ізабель упала навколішки, але, торкнувшись землі, подумала: «Виживи», — і змусила себе знайти сили, щоб підвестися.

Периметр охороняли вартові із собаками, обираючи жінок для газової камери. Ходили чутки, що їх знову збираються перевести. Цього разу в Маутгаузен, де вже замордували тисячі людей: радянських військовополонених, євреїв, льотчиків Альянсу, політичних в’язнів. Подейкували, що зайшовши туди, ніхто вже не повертався назад.

Ізабель закашляла. Кров бризнула на її долоню. Вона швидко, щоб цього не помітили солдати, витерла її об брудну сукню.

Її горло палало, а голова пульсувала від болю. Вона була в такій агонії, що не одразу розібрала звук моторів.

— Ти це чуєш? — спитала Мішлін.

Ізабель відчула, як серед в’язнів прокотилася хвиля пожвавлення. Однак у неї все так боліло, що було важко на чомусь сконцентруватися. Легені ніби рвалися на шматки з кожним вдихом.

— Вони їдуть, — сказав хтось.

— Ізабель, дивися!

Спершу вона бачила лише яскраве блакитне небо, дерева та полонених. А потім помітила.

— Вартові кудись зникли, — сказала вона хрипким, тремтливим голосом.

Ворота відчинилися, і в табір заїхали американські вантажівки. Солдати сиділи на капотах і в кузовах, притискаючи до грудей гвинтівки.