Крістін Генна - Соловей

Тепер це були окремі слова. Щось нерозбірливе, просто щоб нагадати собі, що вона людина, що досі жива.

Вона спіткнулась і впала обличчям у брудний сніг.

— Вставай, — крикнув хтось. — Бігом!

Ізабель не могла поворухнутись, але якщо вона далі лежатиме, її відшмагають батогом чи ще гірше.

— Підводься, — сказала Мішлін.

— Я не можу.

— Можеш. Швидко. Поки вони не побачили, що ти впала, — Мішлін допомогла їй підвестися.

Ізабель та Мішлін долучилися до інших жінок, які крокували периметром уздовж цегляної стіни табору під пильним поглядом солдата на сторожовій вежі.

Вони йшли два дні. Подолали близько сімдесяти кілометрів. Уночі падали на холодну землю, притискалися одна до одної, щоб зігрітися, та молилися, аби побачити світанок. А потім їх будив свисток, і вони рухалися далі.

Скільки вмерло дорогою? Вона хотіла запам’ятати їхні імена, але була такою голодною, знесиленою і так змерзла, що мозок ледве працював.

Нарешті вони дісталися залізничної станції, де їх запхали у вагони для худоби, у яких тхнуло смертю та екскрементами. Чорний дим здіймався в білосніжне небо. Дерева стояли голі. Ніде не було видно пташок. У лісі більше не можна було почути живих істот.

Ізабель залізла на тюки сіна, складені вздовж стіни, та зіщулилася. Вона притисла скривавлені коліна до грудей та обхопила руками щиколотки, щоб зберегти бодай дещицю тепла.

Біль у грудях був нестерпний. Коли почався напад кашлю, вона прикрила рота й нахилилася вперед.

— Ось ти де, — мовила Мішлін із темряви, сідаючи на тюк поруч із нею.

Ізабель полегшено зітхнула, та її одразу ж знову здолав напад кашлю. Вона затулила рота долонею і відчула на ній кров. Дівчина відкашлювала її вже кілька тижнів.

Ізабель відчула, як суха рука торкнулася її лоба, й одразу знову закашлялася.

— Ти вся гориш.

Двері зачинилися. Вагон хитнувся, і гігантські залізні колеса рушили з місця. Жінки почали падати одна на одну, а потім нарешті повмощувалися. Принаймні за такої температури їхня сеча замерзне в діжці та не розливатиметься на підлогу.

Ізабель притулилася до подруги й заплющила очі.

Десь далеко вона почула пронизливий свист. Падала бомба. Потяг різко загальмував, і бомба вибухнула досить близько від вагона, що він аж затрусився, а повітря наповнив запах диму та вогонь. Наступна могла впасти просто на них і всіх їх повбивати.

За чотири дні, коли потяг нарешті дістався пункту призначення (вони зупинялися разів із десять, аби на потрапити під бомбардування), двері вагона відчинилися. Перед ними простягався білий пейзаж, який розбавляли лише чорні пальта офіцерів СС, що чекали надворі.

Ізабель сіла, здивовано помітивши, що їй не холодно. Власне, їй було так спекотно, що вона аж спітніла.

Вона бачила скільки її друзів померло за ніч, але не було часу тужити, прочитати молитву чи попрощатися. На платформі свистіли й щось кричали нацисти, рухаючись у їхньому напрямку.

— Бігом! Бігом!

Легеньким поштовхом Ізабель розбудила Мішлін.

— Візьми мене за руку, — сказала Ізабель.

Тримаючись за руки, вони обережно злізли з тюків. Ізабель переступила через труп, з якого хтось уже зняв взуття.

На іншому боці платформи з в’язнів формували шеренгу, й Ізабель пошкутильгала туди. Жінка перед нею спіткнулася й упала на коліна.

Офіцер СС схопив її та вистрелив в обличчя.

Ізабель не зупинялася. Відчуваючи то холод, то жар і ледве тримаючись на ногах, вона пленталася засніженим лісом, поки не побачила інший табір.

— Хутко!

Ізабель прямувала за іншими жінками. Вони зайшли у відчинену браму, минаючи натовп схожих на скелетів чоловіків і жінок у смугастих піжамах, які дивилися на них з-за огорожі.

— Жульєтт!

Вона почула своє ім’я. Спершу для неї це був просто звук, але потім вона згадала.

Вона була Жульєтт. А до того — Ізабель. І Солов’єм. А не просто А-5491.

Вона поглянула на в’язнів-привидів, що ланцюжком вишикувались позаду.

Хтось махав їй. Жінка із сірою шкірою, гострим носом і запалими очима.

Очі.

Ізабель упізнала цей утомлений, проникливий погляд.

Анук.

Ізабель підійшла впритул до огорожі з ланцюгів.

Їхні пальці сплелися, торкаючись крижаного металу.

— Анук, — сказала вона, відчувши, як зривається її голос. Вона закашляла і затулила рота.

Сум у темних очах Анук був нестерпний. Її подруга дивилася на будівлю, з димаря якої струменів смердючий чорний дим.

— Вони вбивають нас, аби приховати те, що скоїли.