Крістін Генна - Соловей

Американці.

Ноги Ізабель підкосилися.

— Міш…лін, — прошепотіла вона. Її голос був такий же надломлений, як і її дух. — Ми… вижили.

Та весна стала кінцем війни. Генерал Ейзенгауер поставив вимогу щодо капітуляції Німеччини. Американці перетнули Рейн і ввійшли в Німеччину. Війська Альянсу, які вигравали битву за битвою, почали звільняти табори. Гітлер жив у бункері.

Але Ізабель досі не повернулась додому.

В’янн зачинила поштову скриньку.

— Вона наче зникла.

Антуан не відповів. Вони кілька тижнів шукали Ізабель. В’янн годинами стояла в чергах, щоб зробити кілька дзвінків, надсилала нескінченні листи в різні відомства та лікарні. Минулого тижня вони були в таборах для біженців, але це нічого не дало. Ніде не було й сліду Ізабель Розіньйоль. Наче вона зникла з лиця землі разом із сотнями тисяч інших людей.

А що як Ізабель вижила в таборах, і її вбили за день до приходу військ Альянсу? Казали, нібито, коли звільнили табір під назвою Берґен-Бельзен, солдати знайшли там купу ще теплих тіл.

Навіщо вони це зробили?

Щоб в’язні нічого не розповіли.

— Ходімо зі мною, — сказав Антуан, узявши її за руку. Вона вже не здригалася від його дотиків і не намагалася їх уникнути, але й не могла розслабитися. Відколи він повернувся, вони вдавали закоханість і обоє це розуміли. Він казав буцімто не хоче кохатися з нею через дитину, і вона погоджувалася, що це на краще. Але вони знали в чому річ.

— Я маю для тебе сюрприз, — мовив він, ведучи її на заднє подвір`я.

Небо над ними було яскраво-лазурове. Під тисом розкинулась тоненька смужка прохолодної тіні. Під навісом кілька курчат борсалися в багнюці.

Між гілкою тису й залізним вішаком для капелюхів, який Антуан, вочевидь, знайшов у сараї, було натягнуте старе простирадло. Він підвів В’янн до стільця на кам’яній терасі. За роки його відсутності мох та бур’ян укрили цю частину подвір’я, тож її стілець хитався на нерівній поверхні. Вона обережно присіла. Чоловік осяяв її своєю усмішкою.

— Ми з дітьми цілий день над цим працювали. Це для тебе.

Ми з дітьми.

Антуан сів перед простирадлом і театрально підняв руку.

— Леді та джентльмени, а також діти, кістляві кролі й курчата, що тхнуть лайном…

Даніель захихотів за простирадлом, а Софі шикнула на нього.

— У найкращих паризьких традиціях я представляю вам дует « Le Jardin ». Головну партію виконує мадемуазель Моріак. — Він ефектно смикнув простирадло, за яким було сховано нерівну дерев’яну платформу. На ній стояли Софі і Даніель. На обох були покривала, що правили за плащі, та корони з якогось блискучого металу, до яких вони приклеїли гарненькі камінці і шматочки кольорового скла.

— Привіт, мамо! — помахав Даніель.

— Тс-с-с, — перебила його Софі. — Усе пам’ятаєш?

Даніель серйозно кивнув.

Вони взялися за руки та обережно повернулися до В’янн, похитуючись на дерев’яному настилі.

Антуан підніс до рота сріблясту губну гармоніку й видав сумну ноту. Вона надовго зависла в повітрі. А тоді він заграв.

Софі заспівала високим чистим голосом.

— Брате Якове, брате Якове…

Вона присіла, Даніель підстрибнув і затягнув:

— Чи ти спиш? Чи ти спиш?

В’янн засміялася і затулила рота рукою.

Діти співали далі. В’янн бачила, якою щасливою була Софі: вона знову грала цю маленьку виставу для своїх батьків — колись таку звичну для них усіх річ. А яким зосередженим був на своїй ролі Даніель!

Це було надзвичайно просто й водночас чарівно. Як уривок із колишнього життя.

Радість струменіла всередині В’янн.

«Усе буде добре», — подумала вона, дивлячись на Антуана. Вона сиділа в тіні дерева, яке посадив її прапрадід, а повітря наповнювали голоси їхніх дітей. «Усе буде добре», — думала вона, наче намагаючись переконати свою другу половину.

Коли пісня скінчилася, В’янн несамовито зааплодувала. Діти ефектно вклонилися. Даніель, заплутавшись у простирадлі, упав на траву і зі сміхом підвівся. В’янн засипала дітей поцілунками та компліментами.

— Яка чудова ідея, — сказала вона Софі. Її очі були повні любові та гордості.

— Я був дуже зосередженим, мамо, — гордо заявив Даніель.

В’янн не могла їх відпустити. Майбутнє, яке вона уявила, гріло її душу.

— Це ми з татом усе придумали, — сказала Софі. — Як раніше, мамо.

— Я теж допомагав, — мовив Даніель, надимаючи маленькі груди.

Вона засміялася.

— Ви неймовірно співали і…

— В’янн, — покликав її Антуан.