Крістін Генна - Соловей

Однак чоловік за столом був чужим. Він низько схилився над тарілкою і склав навколо неї руки. Він обгризав кожну кістку, ніби їжу мали от-от забрати. Коли до нього дійшло, який вигляд він має збоку, він зашарівся і тихо перепросив.

Даніель не замовкав, а Софі та В’янн уважно вивчали того, хто був тінню Антуана. Він здригався від кожного звуку й дотику. Біль у його очах було неможливо не помітити.

Після вечері, поки В’янн мила посуд, він уклав дітей у ліжко. Вона зраділа можливості побути без нього, відчуваючи через це ще сильнішу провину. Він був її чоловіком, коханням усього її життя, але коли він торкався її, їй хотілося втекти. Тепер, стоячи біля вікна їхньої спальні, вона нервово чекала на нього.

Він підійшов ззаду. В’янн відчула його руки на своїх плечах, чула, як він дихає. Вона так хотіла притулитися до нього, але не могла. Його долоні пестили її плечі, руки, а тоді спустились на стегна. Потім він ніжно розвернув її обличчям до себе.

Антуан опустив комір її халата і поцілував плече.

— Ти така худа, — сказав він хрипким голосом, сповненим пристрасті і ще чогось. Чогось нового. Мабуть, утрати.

— Як порівняти із зимою, я набрала вагу, — відповіла вона.

— Так, — сказав він. — Я теж.

— Як ти втік?

— Коли вони почали програвати війну, стало… важко. Мене так сильно били, що я перестав відчувати ліву руку. Я вирішив, що краще хай застрелять мене при спробі втечі, ніж закатують до смерті. Коли ти готовий померти, план виникає сам собою.

Час розказати йому правду. Може, він зрозуміє, що зґвалтування — це теж тортури. Що вона теж була полоненою. Це не її провина. Вона вірила, що він зрозуміє, але навряд чи в цій ситуації річ була в провині.

Він обхопив її обличчя і підняв підборіддя.

Поцілунок був сповнений суму. Це було наче вибачення, нагадування про те, що вони колись мали. Коли він роздягав її, вона тремтіла. Вона бачила червоні сліди та його тілі, глибокі шрами на лівій руці.

Вона знала, що Антуан не скривдить її, але все одно їй було страшно.

— У чому річ, В’янн?

Вона дивилася на ліжко. Їхнє ліжко. Але могла думати лише про нього. Фон Ріхтера.

— П-поки тебе не було…

— Нам обов’язково про це говорити?

Вона хотіла зізнатися в усьому, плакати в його обіймах, почути, що все буде гаразд. Але як щодо Антуана? Він теж пройшов крізь пекло. Шрами на його грудях були схожі на сліди від батога.

Він кохав її. Вона відчувала це.

Але він чоловік. Якщо вона скаже, що її зґвалтували і тепер в ній росте дитина, це знищить його. З часом він спитає, чи вона могла зупинити фон Ріхтера. А може, колись поцікавиться, чи їй сподобалося.

Вона могла б розповісти йому про Бека, навіть про те, що вбила його, але вона не могла зізнатися Антуанові, що її ґвалтували. Дитина народиться раніше. Діти часто народжувались на місяць раніше.

Вона не знала, чи ця таємниця зрештою розлучить їх.

— Я могла б розповісти тобі все, — сказала вона тихо. Сльози сорому, утрати та кохання заливали її обличчя. — Я могла б розповісти про німецьких офіцерів, які жили тут, про те, яким важким було життя, про те, як ми ледве виживали, про те, як Сара померла в мене на очах, як мужньо поводилася Рейчел, коли вони запхали її у вагон для худоби, і як я пообіцяла врятувати Арі. Я могла б розповісти, як загинув мій батько, а Ізабель заарештували та депортували… але, думаю, ти все це знаєш. — пробач мені, Господи . — То може, й на варто про це говорити. Може… — вона побачила червоний рубець на його лівому біцепсі. — Можливо, краще забути минуле та рухатися далі.

Він поцілував її.

— Я кохаю тебе, В’янн.

Вона заплющила очі, чекаючи, що від його дотику її тіло оживе, але, коли вони злилися, як робили це безліч разів, вона нічого не відчула.

— Я теж тебе кохаю, Антуане, — вона щосили намагалася не плакати.

Холодний вечір листопада. Антуан повернувся майже два місяці тому.

Від Ізабель не було жодної звістки.

В’янн не могла заснути. Вона лежала в ліжку поруч із чоловіком, слухаючи, як він тихо хропе. Раніше вона ніколи від цього не прокидалася, а тепер почала.

Ні.

Це неправда.

Вона повернулась на бік і глянула на нього. У місячному сяйві він здавався незнайомцем: худий і сивий у тридцять п’ять років. Вона встала і вкрила його важкою пуховою ковдрою своєї бабусі.

В’янн одягнула халат. Унизу вона почала безпричинно блукати кімнатами. Ніби шукала своє колишнє життя чи кохання до чоловіка, якого втратила.

Усе було не так, як раніше. Вони стали чужими. Вона знала, що він теж це відчуває. Війна прірвою залягла між ними.