— Німці заходять у Париж, — відповів він. — Потрібно тікати. Я пережив Велику війну. Я знаю…
Ізабель саркастично посміхнулась.
— Німці в Парижі? Неможливо.
Чоловік кинувся геть, проштовхуючись уперед та розмахуючи руками.
— Треба йти додому, — сказав батько, зачиняючи крамницю.
— Цього не може бути, — мовила вона.
— Найгірше завжди може виявитися правдою, — зловісно відповів чоловік. — Не відходь від мене, — додав він, зливаючись із натовпом.
Ізабель ще ніколи на відчувала такої паніки. Скрізь навколо них було чути, як заводяться автомобілі та зачиняються дверцята. Люди кричали й гукали один одного, намагаючись не загубитися.
Ізабель трималася біля батька. Через божевілля на вулицях вони не могли рухатися швидко. Метро було переповнене, тож їм довелося йти пішки. Додому вони дісталися вже в сутінках. Руки в чоловіка так тремтіли, що він зумів відчинити парадні двері їхнього багатоквартирного будинку лише з другої спроби. Потрапивши всередину, вони проминули ненадійний ліфт і поквапилися сходами до своєї квартири на п’ятому поверсі.
— Не вмикай світла, — різко попередив тато, відчинивши двері.
Ізабель рушила за ним у вітальню й підійшла до вікна. Вона відсунула фіранку та визирнула назовні.
Десь далеко щось гуділо. Коли звук став гучніший, шибки задзвеніли, наче лід у склянці.
Вона почула свист, а за секунду побачила чорну флотилію в небі, що летіла, мов пташиний ключ.
Літаки.
— Фріци, — прошепотів батько.
Німці.
Німецькі літаки летіли над Парижем. Свист посилився, став схожий на жіночий крик, а потім десь — можливо, у другому окрузі — бомба вибухнула з моторошним яскравим спалахом, і щось загорілось.
Сирена сповістила про повітряну атаку. Батько затулив штори й потягнув її геть із квартири, униз. Їхні сусіди робили те саме. Вони зносили пальта, дітей, тварин у вестибюль, а потім крутими кам’яними сходами до підвалу. Люди сиділи в темряві, притулившись один до одного. У повітрі відчувався запах цвілі, поту та страху. Останній був найрізкіший. Бомбардування супроводжувалося пронизливим скрипом і гудінням. Стіни підвалу трусились, а зі стелі сипалась порохнява. Якась дитина почала плакати, і втішити її було неможливо.
— Заради Бога, заспокойте цього малого, — вигукнув хтось.
— Я намагаюся, мсьє. Йому страшно.
— Нам усім страшно.
Зрештою запанувала тиша. Вона була ще гірша за шум. Що лишилось від Парижа?
Коли все скінчилося, Ізабель заледве могла поворухнутись.
— Ізабель?
Їй так хотілося, аби тато її пригорнув, узяв за руку та заспокоїв — бодай на мить. Однак він розвернувся й попрямував нагору темними крутими сходами підвалу. У квартирі Ізабель одразу кинулась до вікна, аби глянути на Ейфелеву вежу. Споруда досі стояла, вивищуючись над стіною чорного диму.
— Не крутися біля вікна, — сказав чоловік.
Вона повільно повернулась. Єдиним джерелом світла в кімнаті був його ліхтар, від якого в пітьмі йшов хворобливо жовтий промінь.
— Париж устоїть, — промовила вона.
Він не відповів, лише насупився. Цікаво, чи згадував він Велику війну та все те, що побачив в окопах. Може, його рана знову нагадала про себе, з кожним вибухом бомби завдаючи ще більшого болю.
— Іди спати, Ізабель.
— Як узагалі зараз можна заснути?
Він зітхнув.
— Ти скоро дізнаєшся, як мало у світі неможливого.
Уряд брехав їм. Їх знову і знову переконували, що Лінія Мажино не пропустить німців до Франції.
Брехня.
Ані бетон та сталь, ані французькі солдати не могли спинити Гітлера, а урядовці втекли з Парижа, наче злодюжки. Казали, буцімто вони подалися до Тура, щоб обміркувати там стратегію. Та яка могла бути від неї користь, коли ворог захоплював Париж?
— Ти готова?
— Я вже сказала, що не поїду, тату. — Утім, вона вбралась для подорожі, як він і просив, — у червону сукню в горошок та черевики на низьких підборах.
— Ми вже про це говорили, Ізабель. Скоро приїдуть Гамберти, щоб забрати тебе. Ви всі їдете в Тур. А там, я сподіваюся, твоя кмітливість допоможе тобі знайти дім сестри. Бачить Бог, ти завжди була експертом з утеч.
— Отже, ти мене виганяєш. Знову.
— Годі, Ізабель. Чоловік твоєї сестри на фронті. Вона залишилася сама з донькою. Ти зробиш так, як я кажу. Ти залишиш Париж.
Чи знав він, як боляче їй було чути ці слова? Чи це взагалі хвилювало його?
— Тобі завжди було начхати на мене і В’янн. Та й вона хоче бачити мене не більше за тебе.
Читать дальше