Крістін Генна - Соловей

Ізабель зупинилася на вершині невеликого пагорба. Місячне світло осявало тисячі людей, які оточували її. Тиснява і штовханина змусили її рухатися вперед. Сотні людей обрали цей схил для відпочинку. Жінки й діти розташувалися обабіч дороги, у полі, у ровах та ярах.

Ґрунтова дорога була всіяна зламаними машинами та різними речами — забутими, викинутими, розчавленими або ж надто важкими, щоб нести далі. У траві, під деревами чи вздовж канав, обійнявшись, спали жінки з дітьми.

Ізабель дісталась околиці Етампа. На дорозі, що вела до міста, юрмилися люди.

І вона знала.

В Етампі не буде, де зупинитися, не буде їжі. Біженці, які прибули сюди раніше за неї, змели з полиць усе їстівне, мов сарана. Вільних кімнат не буде. Гроші їй не допоможуть.

То що їй робити?

Іти на південний захід у напрямку Тура та Карріву. Що ж іще? Маленькою дівчинкою, повертаючись у Париж, вона вивчила карти цього регіону. Вона знала місцевість. Якби ж вона лише могла зараз думати.

Ізабель відділилася від натовпу, який прямував до залитих місячним світлом кам’яних будинків, і рушила через долину. Скрізь навколо неї в траві сиділи чи спали під ковдрами люди. Вона чула, як вони ворушаться і перешіптуються. Сотні людей. Тисячі. На іншому боці поля дівчина знайшла стежку, що вела на південь уздовж низького кам’яного муру. На мить вона зупинилась, аби заспокоїтись, а тоді рушила далі. Через кілька кілометрів стежка вивела її до лісу, зарослого високими, тонкими деревами.

Вона зайшла глибоко в хащі і намагалася не зважати на біль у пальці ноги, шлунку й на те, що в горлі пересохло від спраги. Раптом вона відчула запах диму.

І смаженого м’яса. Голод зробив її рішучою та нерозсудливою.

Дівчина побачила мерехтіння полум’я й рушила до нього. Останньої миті вона подумала про можливу небезпеку та спинилася. Під ногою хруснула гілочка.

— Ти можеш підійти, — сказав чоловічий голос. — Ти ходиш по лісу, наче слон.

Ізабель застигла на місці. Якою ж вона була дурною. Для самотньої дівчини тут могло бути небезпечно.

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Це була правда. Він міг підійти до неї в темряві й перерізати горлянку. Однак вона не могла думати про щось інше, окрім ниття в порожньому шлунку та запаху смаженого м’яса.

— Мені можна довіряти.

Вона вдивлялася в темряву, намагаючись його розгледіти, але не могла:

— Ви сказали б так, навіть якби не можна було.

Він засміявся:

— Справді. А тепер іди сюди. У мене тут кролик на вогні.

Дівчина рушила до багаття. Під місячним світлом стовбури дерев навколо неї здавалися сріблястими. Вона рухалась неквапливо, готова негайно тікати в разі потреби. Біля останнього дерева між нею та вогнищем вона зупинилась.

Коло багаття, притулившись спиною до стовбура, сидів молодий чоловік. На вигляд він був лише на кілька років старший за Ізабель.

Через помаранчеве мерехтіння полум’я його було складно роздивитись. Він мав довге, густе й темне волосся, яке, здається, ніколи не бачило гребінця чи мила. Його латаний одяг нагадав їй про біженців, які ще недавно сновигали Парижем, збирали пляшки та просили дрібняки. У нього був хворобливий вигляд людини, яка ніколи не знала, коли їстиме наступного разу.

Однак він пропонував їй харчі.

— Я сподіваюся, що ви джентльмен, — промовила вона з темряви.

Знову почувся сміх.

— Не сумніваюсь, що сподіваєшся.

Вона вийшла на світло.

— Сідай, — сказав він.

Вона всілася на траві навпроти нього. Він нахилився та передав їй пляшку вина. Дівчина пила так довго, що він аж засміявся, коли вона повернула йому пляшку і витерла вино з підборіддя.

— Яка гарненька п'яниця.

Вона не знала, як на це відповісти.

Він усміхнувся.

— Ґаетан Дюбуа. Друзі звуть мене Ґает.

— Ізабель Розіньйоль.

— А, соловейко.

Вона знизала плечима. Це спостереження не було оригінальним. Її прізвище означало «соловейко». Мама називала В'янн та Ізабель своїми соловейками, коли цілувала їх на ніч. Це був один з небагатьох спогадів Ізабель про неї.

— Чому ви покидаєте Париж? Чоловіки мають залишитись і битися.

— Ворота в’язниці відчинили. Мабуть, краще, щоб ми билися за Францію, а не сиділи за ґратами, коли прийдуть німці.

— Ви сиділи у в’язниці?

— Це тебе лякає?

— Ні. Просто це… несподівано.

— А боятися варто, — відповів він, відкинувши волосся з очей. — Утім, зі мною ти в безпеці. У мене на думці зовсім інше. Я збираюсь навідати матір та сестру, а потім долучитися до якогось полку та вбити стільки покидьків, скільки зможу.