Крістін Генна - Соловей

Ґаетан кинув Ізабель на землю і накрив її тіло своїм. Увесь світ перетворився на суцільний звук: гуркіт двигунів літаків, кулеметні черги, її серцебиття, галас людей. Кулі рівними смугами розривали землю, люди кричали. Ізабель побачила, як жінка злетіла в повітря, наче ганчір'яна лялька, а потім впала на землю.

Дерева розліталися на друзки. Спалахувало полум’я, і все було оповите димом.

А потім… тиша.

Ґаетан перекотився на бік.

— З тобою все гаразд? — спитав він.

Вона відкинула волосся з очей і сіла.

Скрізь були покалічені тіла, вогонь та клуби чорного диму. Люди кричали, плакали, вмирали.

— Допоможіть мені, — простогнав літній чоловік.

Ізабель підповзла до нього й раптом відчула, що земля волога від його крові. З-під розірваної сорочки було видно рану на животі. Нутрощі мало не вивалювалися назовні.

— Може, тут є лікар, — це все, що вона змогла сказати. А тоді знову почула його. Дзижчання.

— Вони повертаються.

Ґаетан допоміг їй звестися на ноги. Дівчина мало не послизнулася на просякнутій кров’ю траві. Неподалік упала бомба, і пролунав вибух. Ізабель побачила, як біля мертвої жінки плакав малюк у брудному підгузку.

Вона зупинилася біля дитини. Ґаетан потягнув її вбік.

— Я мушу допомогти.

— Твоя смерть не допоможе малому, — заревів він, боляче смикнувши її до себе. Ізабель була розгубленою. Вони оминали пошматовані машини та тіла. Більшість людей неможливо було врятувати. З-під розірваного одягу лилася кров і стирчали кістки.

На околиці міста Ґаетан затягнув Ізабель у маленьку кам’яну церкву. Тут були й інші. Вони ховалися в закутках та серед лав, притискаючись до своїх близьких.

Літаки гуркотіли над головою під акомпанемент кулеметних черг. Вітраж розлетівся на друзки, які кольоровими скельцями посипалися на землю. Дерев’яні балки ламалися, падало каміння. Кулі літали скрізь, прибиваючи руки та ноги до підлоги. Вівтар вибухнув.

Ґаетан їй щось сказав, а вона щось відповіла. Чи, може, їй просто здалося, що відповіла. Перш ніж вона це зрозуміла, зі свистом вибухнула ще одна бомба, підірвавши дах над їхніми головами.

За міськими стандартами, початкова школа була невелика, але досить простора для дітей Карріву й добре обладнана. Перш ніж стати школою, ця будівля правила за стайні багатому землевласникові. Оскільки за формою вона нагадувала літеру «П», центральне подвір’я було місцем збору торговців. У споруди були сірі кам’яні стіни, вікна з блакитними рамами та дерев’яна підлога. Сусідній маєток розбомбили під час Великої війни, а потім так і не відбудували. Як і більшість шкіл у маленьких французьких поселеннях, навчальний заклад був розташований на околиці міста.

В’янн стояла біля столу у своєму класі й дивилася на світлі дитячі обличчя перед нею. Поруч із партою кожної дитини на підлозі лежав протигаз. Тепер малеча носила їх скрізь.

Відчинені вікна та кам’яні стіни трохи рятували від сонця, та все одно було дуже гаряче. Хоч і без цієї спеки не виходило на чомусь сконцентруватися. З Парижа надходили жахливі новини. Люди навколо говорили лише про похмуре майбутнє і страшне сьогодення: німці в Парижі. Лінія Мажино не встояла. Французькі солдати гинули в окопах і тікали з фронту. Уже три ночі, відтоді як їй зателефонував батько, вона не могла спати. Ізабель перебувала невідомо де між Парижем та Карріву, а від Антуана не було жодної звістки.

— Хто хоче провідміняти дієслово? — спитала вона втомлено.

— Хіба нам не треба вчити німецьку?

В’янн нарешті збагнула, про що її запитали. Учні з цікавістю дивилися на неї.

— Перепрошую? — мовила вона і відкашлялась, аби виграти час.

— Нам слід було б вивчати німецьку, а не французьку.

Це був юний Жилль Фурньє, син м'ясника. Його батько і троє старших братів пішли на фронт, залишивши його з матір’ю наглядати за крамницею.

— А ще вчитися стріляти, — підтримав Франсуа. — Моя мама каже, ми теж маємо навчитися вбивати німців.

— Моя бабуся каже, що ми повинні тікати звідси, — сказала Клер. — Вона пам’ятає останню війну і думає, що ми дурні, бо лишаємося.

— Німці ж не перейдуть Луари, [2] Луара — найдовша річка у Франції. чи не так, мадам Моріак?

У першому ряду, по центру, склавши руки на дерев’яній парті й широко розплющивши очі, сиділа Софі. Чутки гнітили її, як і В’янн. Дівчинка дві ночі поспіль засинала в сльозах, переживаючи за тата. Тепер вона принесла до школи Бебе. Поруч сиділа її не менш перелякана найкраща подруга Сара.