Крістін Генна - Соловей

— Їй було сім.

— І вона подолала шлях до Амбуаза. Сама. Провела дві ночі в лісі, але таки дісталася потяга.

В’янн мало що пам’ятала з тих часів, окрім власного горя. Коли вона втратила першу дитину, то впала у відчай. Антуан називав той період утраченим роком. Вона й сама так вважала. Коли Антуан запропонував відвезти Ізабель у Париж, В’янн відчула полегшення.

Нічого дивного, що Ізабель утекла з інтернату, до якого її заслали. В’янн досі було соромно за те, як вона ставилася до своєї молодшої сестри.

— Їй було дев’ять, коли вона вперше сама повернулася в Париж, — сказала В’янн, намагаючись заспокоїти себе цією історією. Ізабель була сильною і цілеспрямованою. Завжди.

— Якщо я не помиляюся, за два роки її виключили зі школи через те, що вона втекла, аби подивитися на мандрівний цирк. А пам’ятаєш, як вона вилізла з другого поверху гуртожитку по простирадлу? — всміхнулася Рейчел. — Ізабель дістанеться сюди, якщо схоче.

— Хай допоможе Бог тому, хто спробує її зупинити.

— Вона от-от з’явиться. Обіцяю. Хіба що вона зустріла принца у вигнанні й нестямно в нього закохалася.

— А таке з нею статися могло.

— От бачиш, — підштовхнула подругу Рейчел. — Тобі вже краще. А тепер ходімо до мене, вип’ємо лимонаду. Це те, що треба в таку спеку.

Після вечері В'янн вклала Софі в ліжечко, а сама спустилася вниз. Вона була надто схвильованою, щоб розслабитись. Тиша в домі не давала їй спокою. Попри свою розмову з Рейчел, вона не могла позбутися тривоги за Ізабель.

Не знаходячи собі місця, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх.

Під багряно-рожевим вечірнім небом розпросторилися широкі поля. Її подвір’я не відрізнялося від багатьох інших: доглянуті яблуні росли якраз між будинком та оповитим трояндами й виноградом кам’яним муром. За огорожею виднілася дорога до міста і гектари полів, то там, то тут усіяних стрункими деревами. Праворуч простягався густий ліс, куди вона тікала з Антуаном, щоб побути наодинці, коли вони були молодшими.

Антуан.

Ізабель.

Де вони? Він на фронті? Вона йде пішки з Парижа?

«Не думай про це».

Вона мала щось робити. Працювати на землі. Зосередитися на чомусь іншому.

Одягнувши старі рукавиці та взувши чоботи, вона рушила на город, розташований між сараєм і хлівом. Картопля, цибуля, морква, броколі, горох, боби, огірки, томати й редис росли на охайних, доглянутих грядках. На схилі між городом і сараєм рясніли ягоди — рівні ряди малини й ожини. Жінка нахилилася й почала висмикувати бур’ян.

Початок літа був важливим періодом. Звісно, найспекотніша пора року могла все зіпсувати, але, якщо бути розсудливим і не нехтувати прополюванням бур’яну, за рослини можна не переживати. В’янн завжди дбала, щоб грядки були рівні й упорядковані твердою, але ніжною рукою. Городик давав їй навіть більше, ніж вона віддавала йому. Тут вона знаходила спокій.

Жінка не одразу збагнула, що щось сталося. Спочатку В’янн відчула вібрацію і глухий стукіт, а потім до неї долинув голос. Запах, який вона вловила, різко відрізнявся від солодких пахощів її саду. Він був їдкий та різкий, наче тхнуло чимось гнилим.

Знаючи, що вимастить обличчя, В’янн усе ж витерла чоло і підвелася. Запхнувши брудні рукавиці в кишені штанів, вона рушила до хвіртки. Та перш ніж вона встигла до неї підійти, наче нізвідки з’явилося троє жінок. Вони стояли на дорозі просто за парканом. Літня жінка, вбрана в лахміття, притискала до себе двох інших — молоду з немовлям на руках та дівчинку-підлітка з порожньою пташиною кліткою і лопатою. Вони здавалися хворими. Молода мати сильно тремтіла. Їхніми обличчями стікав піт, а в очах читався відчай. Літня жінка простягнула свої брудні руки.

— Ви можете дати нам трохи води? — спитала вона, але в голосі відчувалась невпевненість.

В’янн відчинила хвіртку.

— Звичайно. Може, бажаєте зайти, перепочити?

Жінка похитала головою:

— Ми попереду. Для тих, хто позаду, нічого немає.

В’янн не розуміла, про що говорить ця пані, але це не мало значення. Очевидно, що вони потерпали від виснаження та голоду.

— Зачекайте хвилинку, — В’янн пішла в будинок і зібрала для них трохи хліба, моркви та сиру. Вона наповнила пляшку з-під вина водою і повернулась назад, пропонуючи їм харчі. — Тут небагато, — сказала вона.

— Це більше, ніж ми бачили, відколи залишили Тур, — відповіла молода жінка невиразним голосом.

— Ви були в Турі? — запитала В’янн.

— Пий, Сабіно, — сказала літня жінка, прикладаючи пляшку до губ дівчинки. В’янн уже збиралася спитати про Ізабель, аж раптом жінка різко вигукнула: