Крістін Генна - Соловей

— Тобі було б безпечніше тут, з твоєю сестрою, — сказав чоловік.

— Мені не потрібна безпека. А моїй сестрі не потрібна я.

Вона повернулася, щоб поглянути на нього. Місячне сяйво падало нерівними візерунками. Воно підсвічувало його очі та рот у той час, як ніс і підборіддя лишалися в темряві. Він знову здавався якимось іншим. Постарілим, змученим, злим. Від нього відгонило потом, кров’ю, брудом і смертю. Утім, як і від неї.

— Ти чув про Едіт Кавелл? — спитала вона.

— Я схожий на освічену особу?

На мить вона замислилась, а тоді відповіла:

— Так.

Він замовк, й Ізабель зрозуміла, що здивувала його.

— Я знаю, хто це. Вона врятувала життя сотень льотчиків Альянсу під час Великої війни. Вона відома своїм висловом «патріотизм — це ще не все». І це твоя героїня. Жінка, страчена ворогом.

— Жінка, яка щось у житті зробила, — сказала Ізабель, вивчаючи його. — Я сподіваюся, що ти — злочинець і комуніст — допоможеш мені зробити те саме. Можливо, я і справді така навіжена й імпульсивна, як про мене кажуть.

— Хто каже?

— Усі, — вона замовкла. Колись вона вирішила, що ніколи нікому не довірятиме, але все ж вона вірила Ґаетану. Він дивився так, наче вона була якоюсь важливою. — Ти візьмеш мене із собою. Як обіцяв.

— Ти знаєш, як скріплюють такі угоди?

— Як?

— Поцілунком.

— Перестань дражнитися. Я серйозно.

— Що може бути серйозніше за поцілунок на порозі війни? — Він ледь помітно всміхнувся. Чистий гнів знову блищав у його очах. Це лякало її й нагадувало, що вона нічогісінько про нього не знає.

— Я могла б поцілувати чоловіка, який був би достатньо сміливим, аби взяти мене із собою в бій.

— Здається, ти нічого не знаєш про поцілунки, — зітхнув він.

— Наче ти багато знаєш.

Ізабель відвернулася від нього. А потім, намагаючись здаватися байдужою, знову повернулась до нього обличчям і відчула його подих на своїх віях.

— Я хочу взяти тебе із собою, — сказав він.

Ґаетан повільно обійняв її та притягнув до себе.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, і їхні губи майже торкнулися. Вона не знала, говорив він про війну чи питав дозволу на поцілунок, але тієї миті це не мало жодного значення. Ізабель ставилася до поцілунків з хлопцями, як до дріб’язку, який нічого не означав. Ніколи раніше дівчина справді не жадала поцілунку.

— Так, — прошепотіла вона і нахилилась до нього.

Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше вона зрозуміла, про що йшлося в романтичних оповідях, які вона читала. Вона збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. Востаннє вона казала ці слова мамі, коли їй було чотири. Її зізнання раптом змінило вираз обличчя Ґаетана. Його усмішка була така бліда й фальшива, що вона нічого не могла зрозуміти. — Що таке? Я щось не так зробила?

— Ні. Звісно, ні, — відповів він.

— Нам пощастило знайти один одного, — сказала вона.

— Нам не пощастило, Ізабель. Повір мені. — Він знову нахилився до неї, щоб поцілувати.

Вона цілком віддалася цьому поцілункові, дозволила йому стати цілим усесвітом. Тепер вона знала, що означає бути важливою для когось.

Прокинувшись, В’янн насамперед звернула увагу на тишу. Десь співала пташка. Жінка лежала нерухомо й прислухалася. Поруч із нею Софі щось бурмотіла уві сні.

В'янн підійшла до вікна й відсунула фіранку.

У дворі гілки яблунь звисали з дерев, наче зламані руки. Хвіртка трималася на одній завісі. Через дорогу виднілося стоптане поле й понівечені квіти. Біженці залишили по собі своє майно та сміття — валізи, дитячі візки, надто важкі пальта й наволочки.

В'янн спустилася вниз та обережно прочинила парадні двері. Не почувши шуму, вона повернула замок.

Її город було знищено. Люди вирвали все, що здавалося їстівним, виривши земляні насипи.

Нічого не лишилося. Почуваючись розбитою, вона пішла на заднє подвір’я, яке також було спаплюжене.

Вона вже збиралася повернутись у будинок, коли почула звук, схожий на скавчання. Можливо, плач дитини.

Знову. Невже хтось покинув немовля?

Вона обережно рушила через подвір’я до дерев’яної альтанки, оповитої трояндами й жасмином.

Ізабель, згорнувшись клубочком, лежала на землі. Її сукня була подерта, обличчя в порізах та синцях, а ліве око сильно набрякло. До сукні був приколотий шматок паперу.

— Ізабель!

Підборіддя її сестри ледь заворушилось, і вона розплющила запалене око.