Крістін Генна - Соловей

Довга подорож потягом… Ізабель сиділа поруч із В’янн, яка лише плакала, шморгала носом і вдавала, що спить.

А потім мадам із гачкуватим носом та її слова: «Вони не завдаватимуть клопоту».

Хоч тоді їй було лише чотири, Ізабель думала, буцімто зрозуміла, що таке самотність. Однак вона помилялася. Упродовж трьох років, які вона провела в Le Jardin , у неї принаймні була сестра, хоч В’янн ніколи й не було поруч. Ізабель пам’ятала, як вона спостерігала за В’янн та її друзями з вікна на другому поверсі. Вона молилася, щоб про неї згадали й покликали до себе. Коли В’янн вийшла за Антуана та звільнила мадам Дюма (звичайно, це було несправжнє її ім'я), Ізабель повірила, що була частиною родини. Але недовго. Коли у В’янн стався викидень, з Ізабель попрощалися. За три тижні, о сьомій годині, вона вже була у своєму першому інтернаті. Тоді вона справді зрозуміла, що таке самотність.

— Агов! Ізабель! Ти взяла їжу? — спитала Патриція. Вона озирнулась і дивилась на дівчину.

— Ні.

— А вино?

— Я взяла гроші, одяг і книги.

— Книги, — повторила Патриція з презирством і знов розвернулась обличчям уперед. — Це дуже знадобиться.

Ізабель визирнула у вікно. Що ще вона встигла зробити не так?

Минали години. Авто повільно рухалося на південь. Ізабель тішилася з того, що курява вкрила вікна й затуляла жахливу картину.

Люди. Скрізь. Перед ними, позаду, з боків. Натовп був настільки щільний, що машина просувалась на лічені метри. Здавалось, ніби вони їдуть через бджолиний рій, який на мить розділяється, а потім знову збирається докупи. Сонце нещадно пекло. Смердючий салон автомобіля перетворився на піч. Надворі спраглі жінки човгали в напрямку… чого? Ніхто не знав, що саме відбувалося позаду них і чи було безпечно попереду.

Машина смикнулась і різко зупинилася. Ізабель вдарилась об переднє сидіння.

— Лайно, — пробурмотів мсьє Гамберт.

— Мсьє Гамберт, — манірно застерегла Патриція. — Тут діти.

Літня жінка, проходячи повз них, наскочила на капот автомобіля.

— Усе, мадам Гамберт, — відповів він. — У нас скінчилося пальне.

Патриція стала схожа на рибу, яку викинуло на берег:

— Що?

— Ти ж знаєш, дорогою я зупинявся біля кожного стовпа. У нас немає пального і не буде.

— Але ж… що нам робити?

— Знайдемо, де зупинитися. Може, я переконаю брата нам допомогти, — аби нікого не зачепити, Гамберт обережно відчинив дверцята і вийшов на ґрунтову дорогу. — Дивіться, Етамп уже недалеко. Ми винаймемо кімнату, візьмемо щось поїсти, а ранок покаже.

Ізабель підскочила. Вона задрімала й точно щось пропустила. Невже вони збиралися просто кинути машину?

— Гадаєте, ми можемо дійти в Тур пішки?

Патриція знов озирнулася. Вона здавалась такою ж спустошеною, якою почувалася й Ізабель.

— Може, одна з твоїх книжок стане тобі в пригоді. Звісно ж, було дуже розумно взяти їх, а не хліб чи воду. Ходімо дівчата. Виходьте.

Ізабель потягнулася по валізу, яку прилаштувала під сидінням. Знадобилися певні зусилля, аби її витягти. З вигуком, сповненим рішучості, вона зрештою вивільнила її, відчинила дверцята машини й вийшла назовні.

Її одразу ж оточили люди, які штовхались та лаялися.

Хтось спробував вирвати валізу з її рук. Проте дівчина вчепилася в неї й не відпускала. Коли вона притисла свій багаж до тіла, повз неї пройшла жінка, яка ледве штовхала навантажений різним добром велосипед. Жінка поглянула на Ізабель. В її темних очах читалися безнадія та виснаженість.

Хтось знову наштовхнувся на Ізабель, і вона мало не впала. Лише щільність натовпу не дала їй гепнутись у пил та бруд. Збираючись відповісти на вибачення, вона раптом згадала про Гамбертів.

Пробираючись до іншого боку авто, дівчина покликала:

— Пане Гамберт!

Та відповіді не було. Лише нескінченне тупотіння ніг по дорозі.

Вона вигукувала ім’я Патриції, але її крик глушили сотні черевиків та шин, що з гулом рухалися вперед. Люди проштовхувалися повз неї. Якби вона зараз упала, вони затоптали б її на смерть.

Стискаючи гладеньку ручку валізи, Ізабель долучилася до натовпу, що рухався в напрямку містечка Етамп.

Кілька годин по тому стемніло, та вона все ще йшла. Ноги гуділи, пухирі завдавали болю з кожним кроком. Її супроводжував голод. Він ніби постійно штовхав її гострим ліктем, але що вона могла вдіяти? Дівчина зібрала речі, щоб зустрітися із сестрою, а не для нескінченної мандрівки. У неї був примірник «Мадам Боварі», книга під назвою «Віднесені вітром», яку читали всі, та трохи одягу. Жодної води чи їжі. Вона думала, що вся ця подорож триватиме лише кілька годин, і аж ніяк не очікувала, що муситиме йти в Карріву пішки.