Крістін Генна - Соловей

Ізабель піднялася схилом угору й рушила садом до порослого травою пагорба, де стояв його «Панар» з відкидним верхом.

Вона вже сіла за кермо і завела двигун, коли підбіг Крістоф. На його в традиційному уявленні привабливому обличчі виблискував піт, а на руці висів порожній кошик для пікніків.

— Кинь усе це назад, — сказала вона, широко всміхаючись.

— Ти не керуватимеш машиною.

— Здається, керуватиму. Сідай.

— Це моє авто, Ізабель.

— Ну, якщо вже говорити точно, — а я знаю, як ти цінуєш факти, Крістофе, — це авто твоєї матері. І я вважаю, що жіночу машину має вести жінка.

Ізабель щосили намагалась не сміятися, коли він закотив очі, пробурмотів «добре» та нахилився, щоби поставити кошик за сидінням Ізабель. Потім він повільно обійшов авто спереду і всівся поруч із нею.

Він ще не встиг як слід закрити дверцята, а вона вже ввімкнула передачу й натиснула педаль газу. Авто на мить ніби завагалося, а тоді рушило, здіймаючи куряву.

— Боже, Ізабель. Повільніше!

Однією рукою вона притримувала солом’яний капелюх, а іншою кермувала. Вона трохи пригальмувала, коли вони промайнули повз інше авто.

— Господи, повільніше, — повторив він.

Звісно, він знав, що вона не збирається його слухатись.

— Сьогодні жінка може піти на війну, — сказала Ізабель, коли рух на паризьких вулицях усе ж змусив її скинути швидкість. — Думаю, я могла би бути водієм карети швидкої. Або могла б розгадувати шифри. Чи зачаровувати ворогів, щоб вони розповідали мені про своє розташування та плани. Пам’ятаєш ту гру?

— Війна — це не гра, Ізабель.

— Я знаю це, Крістофе. Але якщо війна прийде сюди, я можу бути корисною. От про що я.

На вулиці Адмірала Коліньї їй довелося вдарити по гальмах, аби не зіткнутися з вантажівкою. Від театру Комеді-Франсез до Лувра тягнулася колонна. Насправді вантажівки були скрізь, а рух регулювали жандарми. Деякі будівлі та пам’ятники були обкладені мішками з піском, що мали захищати під час атак, яких тут не бачили відтоді, як Франція вступила у війну.

Чому тут так багато поліцейських?

— Дивно, — пробурмотіла Ізабель, насупивши брови.

Крістоф визирнув у вікно, аби побачити, що відбувається навколо.

— З Лувра вивозять цінності, — сказав він.

Ізабель побачила можливість проскочити затор і натисла на газ. За кілька хвилин вона вже припаркувалась біля книжкового магазину її батька.

Вона помахала Крістофу на прощання і зайшла в крамницю. Це було довге та вузьке приміщення з нагромадженими від підлоги до стелі книгами. Роками її батько намагався тут щось змінити, а тому майстрував книжкові полиці. Унаслідок такого «покращення» утворився лабіринт. Стелажі вели в різні боки, углиб крамниці. У самому її кінці були книги для туристів. Деякі ряди були добре освітлені, у той час як інші лишалися в затінку. Для того, аби освітити кожен закуток, бракувало розеток. Однак батько знав назву кожної книги на кожній полиці.

— Ти спізнилась, — сказав він із-за свого столу. Чоловік щось робив за друкарською машинкою. Можливо, писав чергову збірку віршів, які ніхто не купував. Його пальці були вкриті синіми плямами. — Мабуть, хлопці для тебе важливіші за роботу.

Вона сіла на стілець за касовим апаратом. За тиждень, який вона провела з батьком, Ізабель зрозуміла, що найкраще не сперечатись, як би складно не було стриматись. Вона нервово стукала ногою по підлозі. Слова, фрази — виправдання — рвалися назовні. Було важко приховувати від нього те, що вона відчувала, але вона знала, як він хотів її позбутися, тож тримала язик за зубами.

— Ти це чуєш? — заговорив він згодом.

Здається, вона задрімала.

Ізабель випросталась. Вона не чула, як підійшов батько, але тепер він, насупившись, стояв поруч із нею.

У крамниці справді лунав дивний звук. Зі стелі сипався пил, а книжкові шафи легенько потріскували, що нагадувало клацання зубів. Повз вітражі на дверях линули тіні. Сотні тіней.

Люди? Чому так багато?

Тато пішов до дверей. Ізабель зісковзнула зі стільця й рушила за ним. Коли він відчинив двері, вона побачила, як вулицею біжить натовп, заповнюючи тротуари.

— Що це діється? — прошепотів батько.

Ізабель прослизнула повз чоловіка й почала прокладати шлях у тисняві.

Раптом на неї наскочив чоловік. Так сильно, що вона мало не впала, а він навіть не вибачився. Інші люди пробігали повз них.

— Що таке? Що сталося? — запитала вона розпашілого чоловіка, який намагався вирватися з натовпу.