Крістін Генна - Соловей

— І я, тату. І я! — заплакала Софі, кидаючись до нього.

Родина востаннє обійнялася, а тоді Антуан відсторонився.

— Бувайте, — сказав він.

В’янн не змогла відповісти. Вона дивилась, як він іде геть і зливається з натовпом молодих чоловіків, які сміються та щось жваво обговорюють. Велика металева брама зачинилася, і гуркіт металу розрізав гаряче, запилене повітря. А В’янн і Софі так і лишилися стояти самі посеред вулиці.

Середньовічний маєток велично височів на лісистому пагорбі. Він був схожий на принаду з вітрини кондитерської: карамельний замок з вікнами із солодкої вати й віконницями кольору зацукрованих яблук. Неподалік глибоке синє озеро віддзеркалювало хмари. В охайних садах, обговорюючи благопристойні теми, могли гуляти господарі маєтку і, що важливіше, їхні гості.

У належним чином оздобленій їдальні за вкритим білою скатертиною столом, розрахованим на двадцять чотири особи, випроставши спину, сиділа Ізабель Розіньйоль. Усе в цій кімнаті було бліде. Стіни, підлога і стеля були зі світло-бежевого каменю. У найвищій точці стеля сягала семи метрів. Усі звуки в цій холодній кімнаті лунали гучніше й були тут, наче в пастці, як і самі мешканці.

Мадам Дюфор стояла біля чільного місця столу. Вона була одягнена в чорну сукню, що не приховувала виїмку на її шиї завбільшки зі столову ложку. Брошка з діамантом була її єдиною прикрасою (лише одна коштовність, тож, леді, обирайте ретельніше, адже ніщо не кричить так голосно, як дешевизна). Її вузьке обличчя, яке переходило в гостре підборіддя, було обрамлене кучерями, настільки знебарвленими пероксидом водню, що це зводило нанівець прагнення мати молодший вигляд. «Суть у тому, — говорила вона стриманим, манірним тоном, — щоб бути тихими та цілком непримітними».

Усі дівчата за столом були вбрані в сині вовняні жакети й спідниці, які були шкільною формою. Узимку це було не так і погано, але цієї спекотної червневої днини такий одяг був нестерпний. Ізабель відчувала, що починає пітніти. Екстракт лаванди в її милі не міг приховати різкий запах поту.

Вона дивилася на нечищений апельсин на своїй тарілці, по обидва боки якої в чітко визначеному порядку були розкладені столові прибори. Виделка для салату, обідня виделка, ніж, ложка, ніж для масла, виделка для риби.

— Тепер, — сказала мадам Дюфор, — візьміть потрібний прибор. Тихіше, будь ласка, тихіше. І почистіть апельсин.

Ізабель взяла виделку і спробувала встромити її гострі зубці в товсту шкірку, але апельсин вислизнув і випав із тарілки, яка голосно задзвеніла.

— Лайно, — пробурмотіла вона і впіймала апельсин, перш ніж той встиг впасти на підлогу.

— Лайно? — мадам Дюфор стояла поруч із нею.

Ізабель підстрибнула на місці. Боже милий, ця жінка рухалась, наче кобра в очереті.

— Вибачте, мадам, — сказала Ізабель, поклавши апельсин на місце.

— Мадемуазель Розіньйоль, — мовила мадам, — чому два роки в нас так мало вас навчили?

Ізабель знову штрикнула апельсин виделкою. Не надто граційно, зате ефективно. Тоді вона поглянула на мадам і всміхнулась.

— Узагалі-то, мадам, якщо учень не може навчитися, це означає, що вчитель не може навчити.

За столом залунали схвильовані зітхання.

— Еге ж, — відповіла мадам. — Отже, це через нас ви досі не вмієте належним чином з’їсти апельсин.

Ізабель спробувала розрізати шкірку, але срібний ніж зісковзнув і дзвінко вдарився об тарілку.

Мадам Дюфор простягнула руки й схопила Ізабель за зап’ястки.

Усі дівчата спостерігали за ними.

— Світські розмови, дівчата, — сказала мадам, ледве всміхнувшись. — Ніхто не схоче вечеряти зі статуєю.

Наче за сигналом, дівчата почали тихо обговорювати теми, які не цікавили Ізабель: садівництво, погоду, моду. Прийнятні теми для жінок. Ізабель почула, як дівчинка поруч із нею сказала:

— Я в захваті від алансонського мережива, а ти?

— Мадемуазель Розіньйоль, — озвалась мадам. — Ідіть до мадам Алард і скажіть їй, що наш експеримент завершено.

— Що це означає?

— Вона зрозуміє. Ідіть.

Ізабель швидко вискочила з-за столу, поки мадам не передумала.

Обличчя мадам скривилося від гучного скрипу ніжок стільця по кам’яній підлозі.

Ізабель усміхнулась:

— Знаєте, насправді я не люблю апельсинів.

— Невже? — відповіла мадам саркастично.

Ізабель хотілося вибігти з цієї задушливої кімнати, але їй вже вистачало неприємностей, тож вона змусила себе йти повільно, розправивши плечі й задерши підборіддя. На сходах (якими дівчина в разі потреби могла спуститися з трьома книгами на голові) вона роззирнулась навсібіч, переконалась, що навколо нікого немає, і побігла вниз.