Крістін Генна - Соловей

У коридорі вона сповільнила крок і знову виструнчилась. Діставшись кабінету директорки, вона вже навіть устигла заспокоїти дихання.

Дівчина постукала.

Почувши відповідь, Ізабель відчинила двері.

Мадам Алард сиділа за оздобленим золотом столом із червоного дерева. Середньовічні килими звисали з кам’яних стін, а склепінчасте вікно виходило на сади, які більше нагадували витвір мистецтва, ніж природу. Навіть пташки рідко сюди прилітали. Мабуть, відчували цю задушливу атмосферу і летіли геть.

Ізабель усілась, надто пізно згадавши, що їй не пропонували сісти. Вона знову звелася на ноги:

— Вибачте, мадам.

— Сідайте, Ізабель.

Вона так і зробила, щільно притискаючи щиколотки одну до одної, як і годиться леді, та склавши руки.

— Мадам Дюфор попросила переказати вам, що експеримент завершено.

Мадам узяла одну зі своїх авторучок і постукала нею по столу.

— Чому ви тут, Ізабель?

— Я ненавиджу апельсини.

— Перепрошую, що?

— Якби я і збиралася з’їсти апельсин — що, мадам, було б дивно, оскільки я їх не люблю, — я скористалася б своїми руками, як роблять американці. Як усі роблять. Навіщо виделка та ніж, коли їси апельсин?

— Я мала на увазі, чому ви в цій школі?

— A-а, ви про це. Ну, зі школи монастиря Святого Серця мене виключили. Ні за що, маю сказати.

— А зі школи Святого Франциска?

— У них були причини мене виключити.

— А зі школи, що була до того?

Ізабель не знала, що відповісти.

Мадам поклала ручку.

— Вам майже дев’ятнадцять.

— Так, мадам.

— Думаю, вам час піти.

Ізабель встала.

— Мені повернутися на урок з апельсинами?

— Ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі, що ви маєте покинути школу, Ізабель. Абсолютно очевидно, що вас не цікавить те, чого ми тут навчаємо.

— Як їсти апельсини, коли можна розмазувати плавлений сир та хто важливіший — другий син герцога, донька без права на спадок чи посол якоїсь країни? Мадам, хіба ви не знаєте, що діється у світі?

Може, Ізабель і жила далеко від цивілізації, але вона все знала. Навіть тут, за барикадами з живоплоту та ввічливості, вона знала, що відбувалось у Франції. Прокидаючись у своїй келії посеред ночі, поки її однокласниці спали, вона слухала «Бі-бі-сі» на своєму радіо, мати яке дівчатам було заборонено. Британія і Франція оголосили війну Німеччині, а Гітлер просувався вперед. По всій Франції люди запасалися їжею, установлювали спеціальні завіси на вікна і вчилися жити в темряві, наче кроти.

Вони готувалися, хвилювалися, а потім… нічого.

Місяць за місяцем нічого не відбувалося.

Спершу люди говорили лише про Велику війну та втрати, яких зазнало дуже багато родин. Але час минав, про війну лише говорили , й Ізабель чула, як учителі називають її «смішною війною», війною балачок. Реальний жах коївся в інших частинах Європи: у Бельгії, Нідерландах і Польщі.

— Хіба під час війни манери не мають значення, Ізабель?

— Зараз вони нічого не важать, — імпульсивно відповіла Ізабель і за мить про це пошкодувала.

Мадам встала.

— Ми ніколи не були закладом, який вам підходить, але…

— Мій тато запроторить мене ще кудись, аби позбутися, — сказала Ізабель. Вона радше була готова вивернути всю правду, ніж слухати чергову брехню. Дівчина багато чого засвоїла в різних школах та монастирях, які понад десять років були її домом. Насамперед вона зрозуміла, що може покладатися лише на себе. І аж ніяк не на свого батька чи сестру.

Мадам поглянула на Ізабель. Її ніздрі ледь помітно розширились, що було ознакою ввічливого, але очевидного несхвалення:

— Чоловікові важко пережити втрату дружини.

— Це дівчинці важко пережити втрату матері, — відповіла Ізабель, зухвало посміхаючись. — Утім, я втратила обох батьків, чи не так? Одна померла, а інший відвернувся від мене. Важко сказати, що болить більше.

— Боже мій, Ізабель, вам обов'язково завжди казати все, що спадає на думку?

Ізабель усе життя слухала таку критику, але чому вона мусила тримати язик за зубами? Однаково її ніхто не слухав.

— Отже, ви їдете сьогодні. Я надішлю вашому батькові телеграму. Томас посадить вас на потяг.

— Сьогодні? — закліпала очима Ізабель. — Але… тато не схоче мене бачити.

— Наслідки, — сказала мадам. — Може, тепер ви зрозумієте, що про них варто думати.

Ізабель знову була сама в потязі, який віз її назустріч невідомому.

Крізь брудне подряпане вікно вона бачила, як повз неї пролітають поля, червоні дахи, кам’яні будинки, сірі мости та коні.