Крістін Генна - Соловей

Та говорячи ці слова, вона згадала, як її матір теж колись казала їй: «Не бійся».

Тоді її батько пішов на війну.

Софі це не переконало.

— Але…

— Жодних «але». Нема про що хвилюватись. А тепер спи.

Вона знову притислась губами до щоки дівчинки.

В’янн спустилася сходами вниз та вийшла надвір. Ніч була спекотна, а в повітрі пахло жасмином. Антуан сидів на стільці посеред газону, витягнувши ноги. Він застиг у незручній позі, схилившись набік.

Вона підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Видихнувши хмару диму та зробивши ще одну довгу затяжку, він підвів на неї очі. У місячному світлі його обличчя здавалося блідим і майже незнайомим. Він поліз до кишені свого жилета й витягнув папірець.

— Мене мобілізовано, В’янн. Як і більшість чоловіків у віці від вісімнадцяти до тридцяти п’яти років.

— Мобілізовано? Але ж… війни немає. Я не…

— Я маю прибути на службу у вівторок.

— Але… але… ти поштар.

Він перехопив її погляд:

— Здається, тепер я солдат.

В’янн дещо знала про війну. Може, не про вибухи, дим та кров, але про її наслідки. Хоч вона й народилася в мирний час, її дитячі спогади були пов’язані з війною. Вона пам’ятала, як ридала мама, прощаючись із батьком, як їй завжди було холодно й хотілося їсти. Та найбільше їй запам’яталося, як змінився її тато, повернувшись додому. Як він кульгав, став мовчазним і постійно зітхав. Саме тоді він почав пиячити, замкнувся в собі й махнув рукою на родину. Вона згадала грюкіт дверей, сварки, що спалахували зненацька й закінчувались ніяковим мовчанням. Згадала, як батьки спали в різних кімнатах.

Батько повернувся з війни геть іншою людиною. Вона робила все, щоб він її любив, та й сама щосили намагалася любити його, однак це було неможливо. Відтоді як він відправив її до Карріву, В’янн жила власним життям. Вона надсилала татові різдвяні листівки, але не отримала жодної у відповідь. Вони рідко спілкувалися. Що тут скажеш? На відміну від Ізабель, яка не могла з цим змиритися, В’янн зрозуміла і прийняла той факт, що після смерті матері їхня родина розпалась. Чоловік просто не хотів більше бути батьком для своїх доньок.

— Я знаю, як тебе лякає війна, — сказав Антуан.

— Лінія Мажино встоїть, — відповіла В’янн, намагаючись говорити переконливо. — Ти повернешся додому до Різдва.

Лінія Мажино — це кілометри укріпленого зброєю бетонного муру, який було збудовано вздовж німецького кордону після Великої війни, аби захистити Францію. Німці не могли прорватися.

— Я кохаю тебе, Антуане Моріак, і чекаю, що ти до мене повернешся.

Пізніше вона не могла згадати, як вони зайшли в дім та піднялися сходами, як роздягали один одного. Вона лише пам’ятала його обійми і те, що він, як ніколи раніше, палко кохав її, вкриваючи її тіло гарячими поцілунками. Здавалося, його руки прагнули розірвати її, хоч і міцно стискали в обіймах.

— Ти сильніша, ніж гадаєш, Ві, — сказав він пізніше, коли вони лежали в тиші, притулившись один до одного.

— Це не так, — прошепотіла вона так тихо, що він не почув.

Наступного ранку В’янн хотіла, аби Антуан цілий день лишався в ліжку. Вона навіть переконувала його зібрати речі й крадькома, наче злодії, разом утекти.

Та куди їм було тікати? Війна нависла над усією Європою.

Коли вона закінчила готувати сніданок і мити посуд, то раптом відчула, як біль запульсував у її голові.

— Мамо, ти така сумна, — сказала Софі.

— Як я можу сумувати такого чудового літнього дня, коли ми збираємося навідати наших найліпших друзів? — відповіла В’янн і не зовсім природно всміхнулася.

Лише вийшовши з будинку і стоячи на подвір’ї під яблунею, вона зрозуміла, що була боса.

— Мамо! — нетерпляче покликала Софі.

— Уже йду, — відповіла жінка, прямуючи за донькою повз старий голубник (який тепер правив за сарай) та порожній хлів. Софі відчинила чорну хвіртку, зайшла до охайного сусідського подвір’я і побігла до невеликого кам’яного будинку з блакитними віконницями.

Софі постукала, але не дочекавшись відповіді, зайшла всередину.

— Софі! — голосно гукнула В’янн, утім її застереження не було почуте. У домі найкращих друзів показувати хороші манери було не обов’язково, а Рейчел де Шамплейн була ліпшою подругою В’янн уже багато років. Вони зустрілися за місяць після того, як батько ганебно покинув своїх дітей у Le Jardin .

Тоді вони і знайшли одна одну: В'янн, худа, блідолица й стривожена, і Рейчел, висока, мов хлопчисько, з неймовірно густими бровами та голосом, що нагадував сирену. Обидві були самітницями, поки не зустрілися. У школі вони стали нерозлучними й відтоді дружили. Вони разом вступили до університету і стали вчительками. Вони навіть завагітніли практично одночасно. А тепер жінки викладали в місцевій школі в сусідніх класних кімнатах.