Крістін Генна - Соловей

— Мамо? Тобі не варто тут бути. Трясця! Сходи дуже хиткі.

Він підійшов до мене:

— Якщо впадеш…

Я торкаюся його ноги й хитаю головою. Не можу звести очей.

— Не треба, — це все, що я змогла вимовити.

Він опускається навколішки, а потім сідає поруч. Я відчуваю аромат його лосьйону після гоління та легкий запах диму. Він потай викурив надворі цигарку. Він кинув багато років тому, але почав знову після того, як мені поставили діагноз. Немає сенсу висловлювати свій осуд. Він лікар, і йому видніше.

Інстинкт підказує мені кинути світлину та закрити валізу. Саме це я робила все моє життя.

А тепер я помираю. Може, не надто швидко, але й не повільно, тож я не можу не озирнутися на своє життя.

— Мамо, ти плачеш.

— Хіба?

Я хочу розповісти йому правду, але не можу. Це ганебно. У моєму віці не варто боятися нічого, надто свого минулого.

Я лише кажу:

— Я хочу взяти цю валізу.

— Вона надто велика. Я перекладу все, що ти скажеш, у меншу коробку.

Його намагання мене контролювати викликає в мене усмішку.

— Я люблю тебе, і я справді хвора, тому дозволила тобі тут командувати. Але я ще не померла. Я хочу взяти цю валізу.

— Нащо вона тобі потрібна? Тут лише наші малюнки й інший непотріб.

Якби я розповіла йому правду набагато раніше або частіше танцювала, випивала і співала, можливо, він бачив би мене , а не звичайну матусю. Він любить неповну версію мене. Я завжди вважала, що хотіла саме цього: щоб мене любили та захоплювалися мною. Тепер же я прагну, аби мене знали.

— Нехай це буде моє останнє прохання.

Я бачу, що він хоче попросити мене не говорити так, але боїться, що голос його викаже. Він відкашлюється.

— Ти вже двічі змогла перебороти хворобу і зробиш це знову.

Ми обидва знаємо, що це неправда. Я слабка і не можу ні спати, ні їсти без ліків.

— Звісно ж, зроблю.

— Я просто хочу, щоб ти була в безпеці.

Я всміхаюся. Американці бувають такими наївними.

Колись я поділяла цей оптимізм. Я вважала світ безпечним. Однак це було дуже давно.

— Хто така Жульєтт Жервез? — запитує Жульєн. Трохи дивно чути це ім’я від нього.

Я заплющую очі. У темряві я лину крізь роки і континенти. Проти своєї волі чи, може, з її згоди. Я згадую.

В’янн Моріак залишила прохолодну кухню і вийшла на подвір’я. Цього чудового літнього ранку в Долині Луари все квітло. Легкий вітерець колихав білі простирадла, а троянди схилилися вздовж давнього кам’яного муру, який відгороджував маєток від дороги. Кілька працьовитих бджіл дзижчало над квітами. Здалеку долинуло пихкання потяга, а тоді почувся дзвінкий сміх маленької дівчинки.

Софі.

В’янн усміхнулася. Її восьмирічна донька, мабуть, бігала будинком, змушуючи батька догоджати їй, хоч вони й готувалися до суботнього пікніка.

— Твоя донька — справжній тиран, — сказав Антуан, з'явившись на порозі.

Він підійшов до неї. Його напомаджене чорне волосся виблискувало на сонці. Цього ранку він лагодив меблі — шліфував крісло, яке й так уже було гладеньке, мов атлас. Шар пилу вкривав його обличчя та плечі. Він був високим і кремезним чоловіком з широкими плечима, грубими рисами обличчя та темною щетиною, не давати якій перетворюватися на бороду коштувало багатьох зусиль.

Він обійняв її і притис до себе:

— Я кохаю тебе, Ві.

— Я теж тебе кохаю.

Це був найбільш беззаперечний факт у її світі. У цьому чоловікові вона любила все: його усмішку, те, як він буркотів уві сні, сміявся після чхання та співав оперу в душі.

Вона закохалася в нього п’ятнадцять років тому на шкільному подвір’ї, ще до того, як дізналася, що таке кохання. З ним вона вперше поцілувалася, він був її першим коханням і першим коханцем. До його появи вона була худою та незграбною дівчиною, яка починала заїкатися, коли була налякана, що відбувалося досить часто.

Дівчина без матері.

— Тепер ти доросла, — сказав батько В'янн, коли вони вперше підійшли до цього будинку. Їй було чотирнадцять, очі набрякли від сліз, а горе краяло душу. Раптом цей дім перетворився з літнього родинного гніздечка на в’язницю. Ще й двох тижнів не минуло від дня смерті матері, а батько вже перестав бути батьком. З моменту їхнього приїзду сюди він не тримав її за руку, не обіймав за плечі і навіть не пропонував хустинки, щоб витерти сльози.