Джорджина Говелл - Королева пустелі

Це було влітку 1997 року. Ми, позаштатні автори журналу The Sunday Times Magazine, зібралися за вечерею в одному з лондонських ресторанів. Робін Морґан, редактор журналу, запросив усіх до обговорення ідей для зимових номерів журналу. У нашій строкатій компанії були Філіп Норман, лауреат численних премій за чарівно-шалені інтерв’ю зі світу рок-н-ролу... Джон Корнуел, випускник Кембриджу, теолог, який знає геть усе про Ватикан... Браян Епл’ярд, який уміє буквально на пальцях, весело й цікаво розтлумачити найсучасніші наукові досягнення. І ось там, за апетитною качкою в тісті, кожен із нас отримав пропозицію написати матеріал під загальним заголовком «Мій герой». Я повернулася додому в радісному збудженні. Адже знала, хто буде «Моєю героїнею». Історія її славного життя, опублікована в жовтні того ж року, збурила шквал читацьких відгуків. За тридцять шість років роботи в журналістиці я не отримувала стільки листів.

Свого часу популярніша за самого Лоуренса Аравійського, Ґертруда Белл у чоловічому світі грала за чоловічими правилами. Вона, як могла, уникала публічності. Її навряд чи образив би епізод на початку популярного кінофільму «Англійський пацієнт» (1997), коли ім’я Ґертруди пролунало над мапою, розгорнутою на складаному столику в солдатському наметі:

«А чи можна пройти через ці гори?»

«Белл каже, що можна».

І далі: «Сподіваймося, він не помилився».

Він!

Ґертруда Белл здавалася мені схожою на героїнь Леслі Бланш, які несли у світ свої романтичні ідеї. Лише уявіть: жінка в елегантному вбранні з мусліну й мережив, з численними нижніми спідницями, під якими схований... пістолет, пристебнутий до гомілки; похідний столик, укритий накрохмаленою скатертиною, дороге столове срібло і... набої, загорнуті в білі панчохи й сховані в носаки її дорожніх черевиків. Вона не була феміністкою, не жадала й не потребувала особливого до себе ставлення. Як Марґарет Тетчер — любіть її чи зневажайте — вона сприймала світ таким, яким він є. Єдиний нюанс — усе це відбувалось у 80-ті роки XIX століття, коли серед жінок лише одиниці мали освіту чи шанс проявити себе деінде, крім домашнього господарства.

Белли були дуже заможні. Проте не родинні гроші купили Ґертруді Перший ступінь в Оксфорді, допомогли їй вижити серед кровожерливих войовничих пустельних племен, зробили її шпигункою й дали чин майора Британської армії, уславили як поетесу, ерудитку, історика, альпіністку, фотографа, археолога, садівника, картографа, лінгвістку й видатну державну діячку. Багатогранна особистість, що стоїть на одному щаблі з такими історичними постатями, як англійська королева Єлизавета Перша та російська імператриця Катерина Друга. Томас Едвард Лоуренс писав, що Ґертруда «народилася надміру обдарованою». Та головним вродженим даром Белл була твердість її характеру. Вона пишалася своїми родичами — їхнім прагматизмом, економічним чуттям, ефективним менеджментом їхніх сталеливарних підприємств, а також публічною і приватною доброчинною діяльністю. Вона за першим покликом занурювалася у рутинну, малоприємну конторську працю з реструктуризації Червоного Хреста, у результаті чого «Відділення допомоги пораненим і зниклим безвісти» перетворилося із царства безладу на ефективну систему; не піднімаючи голови працювала над кресленням мап; здійснювала сотні найточніших вимірювань на місцях археологічних розкопок; писала багатосторінкові урядові меморандуми в Басрі й Багдаді.

Пройшовши за три покоління шлях від ремісників до еліти середнього класу, Белли почали через шлюби родичатися з аристократами, хоча й залишалися певний час за межами вищого світу — закритого привілейованого клубу для владних та обраних, що визначав зовнішню і внутрішню політику Англії. Ґертруда Белл — одна з небагатьох, хто міг собі дозволити свободу від притаманних тому «клубові» кайданів суспільних умовностей. Вона розмовляла на рівних з можновладцями й не цуралася робітничого класу, чудово знаючи, як це — балансувати на тонкій межі між життям і животінням.