Айн Ренд - Джерело

Вона зненацька здригнулася, а потім розреготалася. Вона сміялася просто та завзято; він бачив, як колишуться бліді обриси її сукні; вона стояла прямо, відкинувши голову — наче струна, що коливається від вібрації образи, що засліплювала його; образи, бо її сміх був не ядучим і не глумливим, а просто веселим.

Потім це припинилося. Вона постояла, дивлячись на нього, і серйозно сказала:

— Пітере, якщо я коли-небудь захочу покарати себе за щось справді жахливе, якщо колись захочу покарати себе якнайсуворіше — тоді я вийду за тебе. — І додала: — Вважай це за обіцянку.

— Я чекатиму — байдуже, яку причину ти обереш для заміжжя.

Потім вона весело всміхнулася холодною, бадьорою посмішкою, яка його жахала.

— Насправді, Пітере, тобі не потрібно це робити. Ти станеш партнером у будь-якому разі. І ми завжди будемо хорошими друзями. А зараз тобі пора додому. Не забудь, у середу ти береш мене на кінні перегони. Авжеж, ми поїдемо на кінні перегони у середу. Обожнюю кінні перегони. Добраніч, Пітере.

Він покинув її. Крізь теплу весняну ніч пішов додому. Він ішов, палаючи з люті. Якби цієї миті хтось запропонував йому одноосібно володіти фірмою «Франкон і Геєр» ціною одруження з Домінік, він би відмовився. Також він знав, ненавидячи себе, що він не відмовиться, якщо це запропонують йому наступного ранку.

Це був страх. Таке відчувають під час нічних кошмарів, думав Кітінґ, але потім, коли це стає нестерпно, прокидаєшся. А він не міг ані прокинутися, ані терпіти довше. Відчуття наростало протягом днів, тижнів і зараз охопило його цілком: непристойний, невимовний страх поразки. Він міг програти конкурс, він був певен, що програє його, і ця певність зростала з кожним днем очікування. Він не міг працювати; здригався, коли до нього зверталися; він не міг спати ночами.

Він ішов до будинку Луціуса Геєра. Намагався не помічати облич людей, яких минав, але таки мусив помічати; він завжди дивився на людей, і люди дивилися на нього, як завжди. Йому хотілося закричати на них і сказати, щоб вони відвернулися, дали йому спокій. Він думав, що вони витріщаються, бо він має провалитися на конкурсі, й люди це знають.

Він ішов до Геєрового будинку рятувати себе від прийдешньої катастрофи в єдиний спосіб, що, на його думку, залишався. Якщо він програє конкурс — а він знав, що таки програє — Франкон буде шокованим і розчарованим; якщо Геєр помре — а він міг померти будь-якої миті — Франкон вагатиметься, відчуваючи гіркоту публічного приниження, чи брати Кітінґа за партнера; якщо Франкон вагатиметься, гру буде програно. Цієї нагоди чекав багато хто: Беннетт, якого він не міг спекатися з бюро; Клод Штенґель, якому велося непогано та який уже звертався до Франкона з пропозицією викупити Геєрову частку. Кітінґ не мав чим заручитися, крім непевної віри Франкона у нього. Щойно інший партнер замінить Геєра, Кітінґовому майбутньому настане кінець. Він так близько підійшов до мети — і програв. Такого не пробачають.

Протягом безсонних ночей він сформував чітке і впевнене рішення: він повинен закрити це питання негайно, повинен скористатися необґрунтованими надіями Франкона, перш ніж оголосять переможця конкурсу, повинен змусити Геєра піти геть і посісти місце старого. У нього залишалося кілька днів.

Він пригадав балаканину Франкона про Геєрову вдачу. Потім переглянув теки в Геєровому кабінеті та знайшов те, що й сподівався знайти. Це був лист від підрядника, написаний 15 років тому; в ньому було зазначено, що підрядник доклав чек на 20 тисяч доларів для містера Геєра. Кітінґ перечитав записи, що стосувалися тієї споруди: з'ясувалося, що будівництво коштувало більше, ніж мало коштувати. Це було того року, коли Геєр почав збирати колекцію порцеляни.

Геєр сидів у своєму кабінеті. Це була маленька темна кімната з таким важким повітрям, наче роками не провітрювалася. Темні панелі червоного дерева, гобелени, безцінні предмети старовинних меблів були бездоганно чисті, але в кімнаті чомусь тхнуло бідністю та гнилизною. На маленькому столику в кутку горіла одна-єдина лампа, освітлюючи п'ять вишуканих, коштовних чашечок зі старовинної порцеляни. Геєр сидів згорбившись та у тьмяному світлі вивчав чашечки з виразом безтямної, беззмістовної втіхи. Він ледь стенув плечима, коли старий слуга впустив Кітінґа, і збентежено кліпнув, але таки запросив його сісти.

Почувши перші звуки власного голосу, Кітінґ знав, що страх, який супроводжував його на вулиці, вже минув; його голос був холодним і непохитним. «Тім Дейвіс, — думав він, — Клод Штенґель, а зараз просто ще одна людина, яку слід усунути».