Айн Ренд - Джерело

— Господи, Говарде! Чому ти не береш участі в конкурсі, якщо вмієш таке?

Рорк відповів:

— Тому, що я не можу. Не зміг би, навіть якби спробував. Я вигораю. Я не можу дати їм те, чого вони хочуть, але можу виправити чийсь чортів безлад, коли бачу його.

Коли він відклав на бік готові ескізи, був уже ранок. Кітінґ прошепотів:

— А фасад?

— До бісової матері твій фасад! Не маю бажання дивитися на ці проклятущі ренесансні фасади!

Але він подивився. Він не міг стримати руки, щоб прорізати ескізи лініями.

— Добре, чорт тебе забирай, дай їм хороший ренесанс, якщо мусиш, якщо щось таке існує! Тільки я не можу зробити це для тебе. Придумай щось сам. Щось схоже, але простіше, Пітере, простіше, зрозуміліше, так чесно, як це лише можливо у цій нечесній справі. А зараз іди додому і попрацюй у цьому напрямку.

Кітінґ пішов додому. Він скопіював Роркові креслення, перетворивши недбалий ескіз фасаду в охайне, завершене зображення. Потім відіслав ескізи поштою, адресувавши їх

Найкрасивіша споруда у світі: конкурс

«Космо-Слотник», корпорація.

Нью-Йорк

На конверті було зазначено:

Франкон і Геєр, архітектори

Пітер Кітінґ, старший проектувальник

Протягом цих зимових місяців Рорк не мав ані нагод, ані пропозицій, ані перспектив на замовлення. Він сидів за столом й інколи забував увімкнути світло, коли починало смеркатися. Важка нерухомість усіх цих повільних годин у конторі, дверей і повітря наче присипляли його м'язи. Іноді він підводився і жбурляв об стіну книжку, щоб відчути порух руки, вибух звуку. Він усміхався, вдоволений, підіймав книжку й охайно клав її на стіл. Тоді вмикав настільну лампу. Перш ніж прибрати руку з-під конуса світла під лампою, роздивлявся долоню, повільно розчепірюючи пальці. Потім згадував, що колись казав йому Камерон, і відсмикував руку. Він тягнувся по своє пальто, вимикав світло, замикав двері й ішов додому.

Із наближенням весни Рорк зрозумів, що його грошей надовго не вистачить. Він вчасно платив орендну плату першого числа кожного місяця. Хотів мати відчуття тридцяти днів попереду, протягом яких він іще матиме власний офіс. Він щодня спокійно сюди приходив. Лише виявив, що не хоче дивитися на календар, коли починає сутеніти і наступний із тридцяти днів добігає кінця. Зауваживши це, він змусив себе не дивитися на календар. Рорк брав участь у перегонах, перегонах між його орендною платою і… він не знав імені іншого учасника. Імовірно, це міг бути будь-який перехожий на вулиці.

Коли він піднімався до свого кабінету, ліфтери дивилися на нього дивно, ліниво і зацікавлено; коли він говорив, вони відповідали, не нахабно, але так байдуже і протяжно, що здавалося, вже от-от скажуть щось образливе. Вони не знали, що саме він робить і чому; вони лише знали, що до нього ніколи не приходять клієнти. Він відвідав (бо Остін Геллер попросив його прийти) кілька вечірок, що їх час від часу влаштовував журналіст; гості запитували в нього: «О, ви архітектор? Даруйте, я не дуже знаюся на архітектурі — що ви будували?». Коли він відповідав, то чув натомість: «О так, справді», й акцентована поштивість їхньої поведінки говорила йому, що для них він лише зветься архітектором. Вони ніколи не бачили його будинків; вони не знали, хороші вони чи нікчемні; вони знали тільки, що ніколи не чули про ці споруди.

Це була війна, до якої його запросили, щоб змагатися з невідомим; його підштовхували до бійки, і він мусив битися — у нього не було ані вибору, ані суперника.

Він проходив повз споруди у стані будівництва. Зупинявся подивитися на сталеві клітки. Іноді відчував, наче балки та перекриття формують не будинок, а барикаду проти нього, і кількох кроків тротуаром, що відділяли його від дерев'яної огорожі будівництва, він ніколи не зможе здолати. Це був біль, але притлумлений, непроникний біль. «Це правда», — казав він собі. — «Ні», — відповідало тіло, на диво витривале і здорове.

Магазин Фарґо відкрився. Але одна споруда не могла врятувати квартал; Фарґові конкуренти мали рацію — торгівля змістилася, перетікаючи ближче до околиць, клієнтів меншало. Уголос заговорили про занепад Джона Фарґо, якому забракло ділової кмітливості, інвестуючи в таку безглузду будівлю; це начебто доводило, що громадськість не сприймає архітектурних інновацій. Ніхто не згадував, що магазин був найчистішим і найяскравішим у місті, що завдяки майстерному плануванню ним стало керувати легше, ніж будь-коли, що квартал потребував цієї крамниці. Але всі невдачі приписували будівлі.