Айн Ренд - Джерело

Коли він пішов, Кетрін стояла посеред кімнати, запитуючи в себе, чому зненацька почувається такою спорожнілою і холодною; чому до цієї миті сподівалася, що він примусить її піти з ним. Потім вона стенула плечима, докірливо всміхнулася сама до себе і повернулася до письмового столу.

Одного жовтневого дня, коли будівництво Геллерового будинку наближалося до завершення, довготелесий молодик у комбінезоні виступив із маленького гурту людей, які роздивлялися дім із дороги, і підійшов до Рорка.

— Ви той хлопець, який збудував цю «божевільню»? — досить несміливо запитав він.

— Якщо ви про цю будівлю, тоді так, — відповів Рорк.

— О, перепрошую, містере. Просто тутешні так називають цей будинок. Я його так не назвав би. Бачите, у мене теж є робота для проектувальника… Ну, не зовсім, але я збираюся побудувати власну автозаправну станцію за п'ятнадцять кілометрів звідси, на Поштовій дорозі. Я хотів би переговорити з вами.

Пізніше, на лавці перед гаражем, де він працював, Джиммі Ґовен пояснив усе докладно, а насамкінець додав:

— І так сталося, що я подумав про вас, містере Рорк, тому що мені подобається це, оцей ваш кумедний будинок. Не можу сказати чому, але подобається. Я його розумію. І знову ж таки, я побачив, що всі витріщаються на нього і говорять про нього. Зрештою, будинку з цього жодної користі, але для бізнесу це було б доволі доречно, нехай собі хихочуть, нехай говорять. Тому я подумав, що запропоную будувати вам, нехай вони кажуть, що я збожеволів, але чи вам не все одно? Мені байдуже.

Джиммі Ґовен п'ятнадцять років працював, наче віл, заощаджуючи кошти для власної справи. Люди обурено оспорювали його вибір архітектора, але Джиммі ніяк це не коментував, не пояснював і не захищався; він увічливо казав: «Може, так, хлопці, а може, й ні», — і доручив Роркові збудувати автозаправку.

Станція почала роботу наприкінці грудня. Вона стояла на краю бостонської Поштової дороги — дві маленьких споруди зі скла та бетону утворювали півколо між деревами: циліндр головного офісу і довгий низький овал кафе, а попереду між ними колонада бензонасосів.

Усе складалося з кіл; тут не було ані кутів, ані прямих ліній; здавалося, наче форму запозичили в течії, застиглої на мить саме тоді, коли хвилі утворили гармонію, надто досконалу, щоб її створили зумисне. Станція нагадувала скупчення бульбашок, що зависли над землею, майже не торкаючись до неї, і що їх от-от може віднести поривом вітру; все мало веселий, бадьорий та продуманий вигляд, наче у потужного літака.

Рорк зупинився на станції у день відкриття. Випив кави з чистої білої чашки за шинквасом кафе, спостерігаючи за автомобілями, що зупинялися біля дверей. Поїхав звідти пізно ввечері. Ще раз озирнувся, прямуючи довгою порожньою дорогою. Вогні станції підморгували, віддаляючись від нього. Там вона стоятиме, на перехресті двох доріг, і машини тектимуть повз неї вдень і вночі, машини з міст, де не було місця для таких будівель. Він зосередив погляд на дорозі й більше не підводив очей на дзеркало, в якому досі, даленіючи, м'яко миготіли цятки світла…

Знову почалися місяці неробства. Він щоранку сидів у своєму бюро, бо знав, що мусить там сидіти, поглядаючи на двері, які ніколи не відчинялися, поклавши пальці на телефон, який ніколи не дзвенів. У попільничках, що він їх щодня спорожняв, були лише його власні недопалки.

— Говарде, що ти з цим робиш? — якось за вечерею запитав у нього Остін Геллер.

— Нічого.

— Але ти повинен.

— Я нічого не можу вдіяти.

— Ти маєш навчитися знаходити з людьми спільну мову.

— Не можу.

— Чому?

— Я не знаю як. Я народився саме без цього вміння.

— Цього можна навчитися.

— Я не маю органа, що може цього навчитися. Я не знаю, чи мені чогось бракує, чи в мені є щось зайве, що зупиняє мене. Крім того, я не люблю людей, з якими треба шукати спільної мови.

— Але ж ти не можеш просто сидіти і нічого не робити. Ти повинен шукати замовлення.

— Що я можу сказати людям, щоб отримати замовлення? Я можу лише показати мою роботу. Якщо вони не зрозуміють її, вони не зрозуміють нічого, що я скажу. Я для них ніщо, але моя робота — моя робота — це все, що в нас є спільного. І в мене немає бажання щось їм доводити.

— І що ти робитимеш? Тебе це не турбує?

— Ні. Я на це сподівався. Я чекаю.

— На що?

— На свій тип людей.

— Що це за тип?

— Я не знаю. Тобто знаю, але не можу пояснити. Я часто хотів би вміти пояснити. Мусить бути якийсь принцип, щоб пояснити це, але я не знаю його.