Айн Ренд - Джерело

За три години він у клопотах забув про цей випадок. Почувався легко, світлоголово і піднесено через власну енергійність. Коли знадобилося піти до бібліотеки, щоб порівняти новий проект з найкращими прототипами, він вийшов із кабінету, насвистуючи і весело розмахуючи ескізом.

Пролетів до середини приймальні, аж раптом зупинився мов укопаний; ескіз гойднувся уперед і, повернувшись, ляснув його по колінах. Він забув, що йому не пасувало отак зупинятися.

Перед бар'єрчиком стояла, розмовляючи із секретаркою, молода жінка. Її струнке тіло видавалося непропорційним порівняно з нормальним людським тілом; його лінії були занадто видовжені й такі тендітні, що вона нагадувала стилізоване зображення жінки і змушувала правильні людські пропорції видаватися надто незграбними і недоречними поруч із нею. Була вбрана у простий сірий костюм; контраст між його суворою простотою і її зовнішністю був свідомо продуманим — і на диво елегантним. Пальці однієї її руки відпочивали на бар'єрчику, вузька долоня завершувала владну лінію її руки. У неї були сірі очі, не овали, а два подовгастих кутастих прямокутники, обрамлені паралельними лініями вій; вишукані розпусні вуста і вираз холодної безтурботності на обличчі. Світло-золотисте волосся та її костюм, здавалося, не мали кольору, а були лише натяком на межі з реальністю, роблячи ту реальність вульгарною. Кітінґ стояв нерухомо, бо вперше в житті зрозумів, про що говорять митці, розповідаючи про красу.

— Я побачуся з ним зараз або ніколи, — казала вона секретарці. — Він просив мене прийти, а я маю час лише зараз.

Це не було командою; вона говорила так, наче в неї не було необхідності надавати своєму голосу командних ноток.

— Так, але… — на селекторі секретарки заблимала лампочка; вона поспіхом увімкнула з'єднання. — Так, містере Франкон… — Вона слухала і кивала полегшено. — Так, містере Франкон.

Вона обернулася до відвідувачки:

— Якщо ваша ласка, можете увійти.

Молода жінка повернулася і поглянула на Кітінґа, минаючи його на шляху до сходів. Її очі ковзнули по ньому, не затримуючись. Його приголомшене захоплення пішло на спад. Йому вдалося зазирнути їй у вічі; вони видалися втомленими і трохи зневажливими, але залишали відчуття холодної жорстокості. Він чув, як вона піднімається сходами, і це почуття зникло, але захват залишився. Розпалений, він підійшов до секретарки.

— Хто це така? — запитав він.

Секретарка стенула плечима:

— Шефова дівчинка.

— Нічого собі, щасливчик! — мовив Кітінґ. — Він ховав її від мене.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Це його донька. Домінік Франкон.

— Ого, — сказав Кітінґ. — О Господи!

— Отак от? — дівчина саркастично дивилася на нього. — Ви читали сьогоднішнє «Знамено»?

— Ні. А що таке?

— Прочитайте.

Загудів селектор — і секретарка відвернулася.

Він послав кур'єра по випуск «Знамена» і почав жадібно читати колонку Домінік Франкон «Твій дім». Чув, що останнім часом вона здобула певну популярність, описуючи оселі видатних жителів Нью-Йорка. Вона спеціалізувалася на оздобленні будинків, але час від часу зважувалася на архітектурну критику. Сьогодні її темою була нова резиденція містера і місіс Айнсворт на Ріверсайд-драйв. Він прочитав, зокрема, таке:

«Ви входите до розкішного вестибюля із золотистого мармуру і думаєте, що це мерія або поштамт, але це не так. Однак там є усе: мезонін із колонадою і сходи з випуклостями та картушами у формі застібнутих шкіряних ремінців. Лише не зі шкіри, а з мармуру.

В їдальні — пречудові бронзові ворота, помилково розміщені на стелі — у формі решітки, переплетеної свіжими виноградними гронами. Там є мертві качки і кролики, що теліпаються на стінних панелях серед букетів моркви, петуній і стручкової квасолі. Не думаю, що в реальності все це мало би дуже привабливий вигляд, але оскільки маємо справу лише з поганенькими гіпсовими копіями, — все добре…

Вікна спальні виходять на цегляну стіну, не дуже охайну, але кому потрібно бачити спальні… Фасадні вікна доволі великі та впускають чимало світла, крізь них можна побачити ноги мармурових купідонів, що вони натицяні ззовні. Купідони добряче вгодовані і знадвору здаються гарнесенькими на тлі гнітючого сірого граніту; вони досить доречні, якщо вам подобається дивитися на пухкенькі п'ятки щоразу, визираючи з вікна, щоб перевірити, чи не йде дощ.

Якщо вам набридне цей краєвид, ви завжди можете подивитися крізь центральні вікна другого поверху на чавунні крижі Меркурія, який вмостився на вершечку фронтону над входом. Це дуже красивий вхід. Завтра ми відвідаємо будинок містера та місіс Сміт-Пікерінґ».