Айн Ренд - Джерело

— Заткніться, ви там! — прошипів до них хтось із натовпу.

— Ми усе пропустимо, — прошепотіла вона. — Остін Геллер виступає. Ти не хочеш послухати Остіна Геллера?

Кітінґ зиркнув на гучномовець із певною повагою, яку відчував до всіх відомих імен. Він не читав багатьох праць Остіна Геллера, але знав, що Геллер був «зірковим» оглядачем «Хроніки», блискучої незалежної газети, заклятого ворога Вайнендових видань; що Геллер належить до давнього шляхетного роду і закінчив Оксфорд; що він розпочинав як літературний критик і став тихим демоном, одержимим руйнацією всіх форм власності, приватної чи державної, на небі та на землі; що його кляли священики, банкіри, членкині жіночих клубів і профспілкові лідери; що в нього кращі манери, ніж у суспільної еліти, яку він зазвичай висміював, і міцніша статура, ніж у робітників, яких він зазвичай захищав; що він міг розмірковувати про останню виставу на Бродвеї, середньовічну поезію чи міжнародні фінанси; що він ніколи не жертвував на благодійність, але витрачав більше, ніж міг собі дозволити, захищаючи політичних в'язнів у будь-якому куточку світу.

Із гучномовця лунав його сухий, виважений голос із легкою ноткою британського акценту.

«…І ми повинні взяти до уваги, — беземоційно говорив Остін Геллер, — що оскільки — на жаль — змушені існувати разом, найважливіше пам'ятати, що єдиний для нас шлях до законності — це мати якнайменше законів. Я не бачу жодних етичних стандартів, згідно з якими можна виміряти концепцію держави, якщо не згадувати про час, думку, гроші, зусилля і послух, що їх суспільство витискає з усіх своїх членів. Цінність і цивілізованість суспільства перебувають у зворотній пропорції до цього примусу. Не існує обґрунтованого закону, згідно з яким людину можна примусити працювати на будь-яких умовах, окрім тих, які вона сама обрала. Не існує обґрунтованого закону, що забороняє людині самостійно обирати ці умови — так само як ніхто не може нав'язати працедавцю умови працівника. Свобода погоджуватися чи не погоджуватися — це підґрунтя нашого суспільства, а свобода страйкувати — це складова цієї свободи. Я згадую про це, щоб нагадати певному вельможному писаці з Пекельної кухні, [6] Ідеться про Кілнтон, неблагополучний район Мангеттену, один із кримінальних центрів Нью-Йорка. цьому вишуканому покидьку, який останнім часом надто галасує, кажучи нам, ніби цей страйк руйнує закон і порядок».

Гучномовець викашлянув високий, пронизливий гамір заохочення і зливу оплесків. Люди у вестибюлі зітхали. Кетрін схопила Кітінґа за руку.

— О Пітере, — зашепотіла вона. — Він має на увазі Вайненда. Вайненд народився у Пекельній кухні. Він може дозволити собі так висловлюватися, але Вайненд відіграється на дядькові Еллсворті!

Кітінґ не міг дослухати решту Геллерової промови, його голова розколювалася від такого потужного болю, що переходив навіть на очі, й він мусив міцно заплющити їх, прихилившись до стіни.

Усвідомивши дивну тишу навколо, він рвучко розплющив очі. Не чув закінчення Геллерової промови. Побачив лише, що люди у вестибюлі застигли у напруженому, врочистому очікуванні, а потріскування тиші в гучномовці прикувало всі погляди до його темної воронки. Раптом тишу розітнув голос, гучний і повільний:

— Леді та джентльмени, я маю велику честь представити вам містера Еллсворта Монктона Тухі!

«Що ж, — думав Кітінґ, — Беннетт виграв своїх шість монет». Кілька секунд було тихо. Те, що сталося потім, вдарило Кітінґа у потилицю; це був не звук і не удар, це було те, що розірвало час, відтяло цю мить від попередньої. Спочатку він відчув лише шок; минула чітка, усвідомлена ним секунда, аж поки він допетрав, що це було — аплодисменти. Це був такий вибух оплесків, що йому здалося, гучномовець от-от вибухне; овації тривали не стихаючи, розпираючи стіни вестибюля, і йому здалося, що він відчуває, як стіни прогинаються назовні.

Люди навколо плескали. Кетрін стояла, розтуливши вуста, і він був певен, що їй затамувало подих.

Минуло чимало часу, аж раптом настала тиша, така ж раптова і несподівана, як і шум перед нею; гучномовець затнувся, вдавившись високою нотою. Люди у вестибюлі завмерли. Потім пролунав голос:

— Друзі мої, — промовив він просто і повагом, — брати мої, — м'яко і мовби мимохіть додав він голосом, сповненим емоцій і водночас вибачливої усмішки за ці емоції. — Ваше прийняття зворушило мене більше, ніж я сподівався. Маю надію, що ви пробачите мені цю дещицю дитинного марнославства, що є в кожному з нас. Та я розумію — і в цьому сенсі приймаю, — що завдячую цим прийняттям не моїй персоні, а тому принципу, який мені випав шанс з усією смиренністю представляти сьогодні ввечері.