Айн Ренд - Джерело

Наступного дня першим свідком викликали Пітера Кітінґа.

Він сів на стілець, важко нахилившись уперед, і слухняно зазирав в очі прокурору, час від часу блукаючи поглядом по натовпу, журі присяжних, Рорку. Йому було байдуже, куди дивитися.

— Містере Кітінґ, чи можете ви підтвердити під присягою, що це саме ви розробили проект, знаний як житловий квартал Кортландт?

— Ні, я не робив цього проекту.

— То хто ж його спроектував?

— Говард Рорк.

— На чиє прохання?

— На моє.

— Чому ви звернулися до нього?

— Бо я не міг спроектувати його сам.

У його голосі не було щирості, бо він лунав не як голос, що намагається зробити зізнання такого штибу; в ньому не було ані щирості, ані фальшу — лише байдужість.

Прокурор передав йому аркуш паперу:

— Це контракт, що ви підписали?

Кітінґ узяв аркуш до рук:

— Так.

— Це підпис Говарда Рорка?

— Так.

— Будь ласка, прочитайте умови контракту для журі присяжних.

Кітінґ почав читати вголос: рівномірно і монотонно. Ніхто в залі суду не допетрав, що це зізнання мало викликати сенсацію. Перед ними був не відомий архітектор, який публічно визнає власну некомпетентність, а людина, яка проговорює завчений напам'ять урок. Здавалося, якщо його перебити, він не зможе пригадати наступного речення, і йому доведеться почати спочатку.

Він відповів на багато запитань. Як доказ прокурор надав оригінальні креслення Рорка, що Кітінґ їх зберіг; копії, які Кітінґ із них зробив; фотографії Кортландту в процесі будівництва.

— Чому ви так рішуче виступали проти структурних удосконалень, запропонованих містером Прескоттом і містером Веббом?

— Я боявся Говарда Рорка.

— Знаючи його характер, чого ви очікували від нього?

— Будь-чого.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я не знаю. Я боявся. Я звик боятися.

Запитання тривали. Випадок був незвичайним, але глядачі занудьгували. Кітінґ не мав вигляду безпосереднього учасника подій. Здавалося, що решта свідків більш причетні до справи.

Коли Кітінґ покинув місце свідка, у присутніх залишилося дивне відчуття, що після його виступу нічого не змінилося; начебто його і не було.

— Обвинувачення більше не має запитань, ваша честь, — сказав окружний прокурор.

Суддя поглянув на Рорка.

— Продовжуйте, — сказав він. Його голос лунав лагідно.

Рорк підвівся:

— Ваша честь, я не викликатиму свідків. Я свідчитиму сам і сам скажу останнє слово.

— Присягніть.

Рорк присягнув говорити правду і став на сходинці підвищення для свідків. Усі дивилися на нього. Здавалося, в нього не було жодних шансів. Вони могли відкинути безіменне почуття образи і невпевненості, що він викликав у більшості людей. Уперше вони могли побачити його таким, як він був — людиною, цілком позбавленою страху.

Страхом вони вважали не природну реакцію на реальну небезпеку, а хронічний стан, в якому не зізнавалися собі, але в якому існували. Вони пам'ятали страждання тих хвилин, коли на самоті пригадували хороші слова, які могли б сказати, але яких потрібної миті забракло, і ненавиділи тих, хто вкрав їхню мужність. Страждали від усвідомлення, якими сильними і талановитими здавалися собі у власних думках, малюючи подумки осяйну картинку, що ніколи не стала реальністю. Мрії? Самообман? Або ж убита реальність, ненароджена, погублена руйнівною емоцією без назви — страхом, злигоднями, залежністю, ненавистю?

Рорк стояв перед ними так, як стоїть кожна людина із чистим сумлінням. Але він стояв перед ворожою юрбою — і раптом вони зрозуміли, що ненавидіти його неможливо. Завдяки раптовому спалаху вони зрозуміли спосіб його мислення. Кожен із них запитав у себе: чи потрібне мені схвалення інших? Чи важливо це? Чи залежу я від цього схвалення? І на мить кожен із них став вільним — вільним настільки, щоб поставитися доброзичливо до всіх людей у залі.

Тривало це лише мить; мить тиші, перш ніж Рорк почав говорити:

— Тисячі років тому перша людина навчилися видобувати вогонь. Імовірно, її спалили на багатті, що вона навчила його розпалювати своїх братів. Її вважали відьмаком, який має справу з демонами, що так жахають людство. Але потім люди навчилися використовувати вогонь, щоб підтримувати тепло, готувати їжу, освітлювати свої печери. Ця людина піднесла їм дар, що вони його не збагнули відразу, і розсіяла пітьму на землі. Кілька століть по тому інша людина винайшла колесо. Імовірно, її колесували, бо вона навчила своїх братів майструвати. Її вважали правопорушником, який вторгнувся в заборонену зону. Але пізніше один чоловік навчився подорожувати за обрій. Він залишив людям подарунок, який не можна було осягнути, і відкрив їм дороги світу.