Айн Ренд - Джерело

— Не можеш уявити цього, Кеті?

— Тобто ти не створений для родини. У нас нічого не вийшло б, Пітере. Я теж не створена для сімейного життя. Я надто себелюбна і вузькочола. Звісно, я розумію, що ти відчуваєш зараз, і я поважаю твої почуття. Це дуже по-людському, що ти відчуваєш каяття, адже ти, як-то кажуть, покинув мене. — Він скривився. — Тепер ти розумієш, яка це безглузда балачка. Для тебе природно відчувати невеличке каяття — це нормальний рефлекс, але погляньмо на ситуацію об'єктивно. Ми дорослі розумні люди, нічого аж такого серйозного не сталося, ми не можемо змінити себе, бо такі вже ми є, лише здобуваємо досвід і йдемо далі.

— Кеті! Ти ж не обговорюєш проблему якоїсь грішної дівчини. Ти говориш про себе.

— А хіба є якась суттєва різниця? Усі мають однакові проблеми й однакові почуття.

Вона відламала шматочок хліба із крес-салатом, і він зауважив, що його замовлення теж принесли.

Він підніс виделку до салату і змусив себе відкусити шматочок сірого дієтичного крекера. Він подумав, як дивно втратити навички автоматичного споживання їжі та змушувати себе їсти, докладаючи зусиль; крекер здавався нескінченним; він не міг його дожувати; він просто рухав щелепами, а жуйки в його роті не зменшувалося.

— Кеті… Усі ці шість років… я уявляв. Як одного дня попрошу пробачити мене. Я можу зробити це зараз, але не буду. Здається… Здається, це марно. Я знаю, що жахливо так казати, але я насправді так думаю. Це було найгірше, що я зробив у своєму житті — але не тому, що я завдав тобі, так, я завдав тобі болю, Кеті, й можливо, більшого, ніж ти сама усвідомлюєш. Але це не найбільша моя провина… Кеті, я хотів одружитися з тобою. Це єдине, чого я справді хотів. І цей гріх не можна пробачити — те, що я не зробив того, чого справді хотів. Я вчинив так брудно, безглуздо і жахливо, це просто безумство, тому що в цьому немає жодного сенсу, ні гідності, нічого, крім болю — і болю марного… Кеті, чому вони завжди втовкмачують нам, що занадто легко і негідно робити те, що ми хочемо, і що ми повинні бути дисципліновані, стримувати себе? Це найважче у світі — робити те, що хочеш. І для цього потрібна надзвичайна мужність. Я маю на увазі те, чого ми насправді хочемо. Так, як я хотів одружитися з тобою. Не так, як я хотів переспати з якоюсь жінкою чи напитися, чи побачити своє ім'я в газетах. Це навіть не бажання, це те, що ми робимо, щоб позбутися своїх бажань — тому що це величезна відповідальність по-справжньому чогось прагнути.

— Пітере, те, що ти кажеш — дуже огидно й егоїстично.

— Можливо. Я не знаю. Я завжди казав тобі правду. Про все. Навіть якщо ти не запитувала. Я мусив.

— Так, це правда. Це була похвальна риса. Ти був чарівним хлопцем, Пітере.

У нестямній люті він подумав, що його дратує цей зацукрований мигдаль на вітрині. Мигдалини були білі й зелені; вони не мали права бути білими і зеленими цієї пори року; це кольори Дня святого Патріка — того дня у вітринах всіх магазинів виставляють такі ласощі — і День святого Патріка означає весну, ні, навіть краще за весну, мить захопленого передчуття початку весни.

— Кеті, я не говоритиму, що досі кохаю тебе. Я й сам цього не знаю. Я ніколи себе про це не запитував. Зараз це не має значення. Я не кажу це, бо сподіваюся на щось або думаю, або ж намагаюся… Знаю лише, що кохав тебе, Кеті, кохав тебе, хоч би що я робив, навіть якщо кажу про це востаннє, я кохав тебе, Кеті.

Вона поглянула на нього — здається, їй було приємно. Вона не була ні схвильована, ні щаслива, ні жаліслива — просто задоволена. Він подумав: навіть якби вона була старою дівою, розчарованою соціальною активісткою, як зазвичай думають про таких жінок, із тих, хто зневажає відмінності між статями, хизуючись власними чеснотами, це було би помітно, виражалось би принаймні ворожим ставленням. Але ця вдоволена толерантність, здається, свідчила про те, що вона припускає любовні стосунки як поступку людській природі, і треба через це пройти, як через будь-що інше, це поширена слабкість без серйозних наслідків. Їй було приємно це почути, як було би приємно почути ці слова від будь-якого іншого чоловіка. Її реакція була як червоний мексиканець на лацкані — зневажлива поступка людському марнославству.

— Кеті… Кеті, скажімо, це не важливо — те, що між нами зараз, — але минуле все одно має значення, правда? Того, що було між нами, не зруйнувати, Кеті…Люди зажди шкодують, що минуле безповоротне, що нічого не змінити — але я радий цьому. Ми не можемо його зіпсувати. Ми можемо згадувати про нього, адже так? Чому б і ні? Я маю на увазі, як ти й сказала, коли дорослі люди, не обдурюючи себе, не плекаючи надій, просто його згадують… Ти пам'ятаєш, як я вперше приїхав до тебе в гості у Нью-Йорку? Ти була така тоненька і маленька, зі скуйовдженим волоссям. Я сказав тобі, що ніколи не полюблю нікого іншого. Я тримав тебе на колінах, і ти була просто невагома, я сказав, що нікого іншого ніколи не любитиму. А ти відповіла, що знаєш це.