Айн Ренд - Джерело

На вітрині у кав'ярні «Торп» були тістечка та інші ласощі. Велика ваза із зацукрованим мигдалем у білій та зеленій глазурі, вабила Кітінґа. Пахло помаранчевим сиропом. Приглушене світло утворювало задушливий апельсиновий серпанок; від запаху це світло здавалося липким. Столики були щільно зіставлені разом і занадто маленькі.

Він сів, розглядаючи паперову мереживну серветку на чорній скляній стільниці. Але коли він звів погляд на Кетрін, то зрозумів, що обережність була зайва: вона не помітила його критичних поглядів; вираз її обличчя не змінювався, коли він дивився на неї чи на жінку за сусіднім столиком; здавалося, вона не свідома себе самої.

Найбільше змінилися її вуста, подумав він; вона так міцно стискала їх, що залишалася лише бліда тонка лінія; цей рот був створений для наказів, подумав він, але не для великих чи суворих наказів, а для маленьких, зарозумілих вказівок сантехніку чи дезінфектору. Він побачив тоненькі зморшки в кутиках її очей — шкіра нагадувала папір, що його спершу зіжмакали, а потім розгладили.

Вона розповідала про свою роботу у Вашингтоні, й він понуро слухав. Він не чув слів, а сам лише голос, сухий і скрипучий.

До них підійшла кельнерка в пурпуровій накрохмаленій формі, щоб узяти замовлення. Кетрін протріскотіла:

— Чай і фірмові бутерброди, будь ласка.

Кітінґ сказав:

— Чашку кави. — Він побачив погляд Кетрін, і в раптовій паніці через зніяковіння відчув, що не повинен видати, що не здатен проковтнути ані шматочка, відчув, що це зізнання її роздратує, і додав:

— Бутерброди із шинкою і швейцарським сиром на житньому хлібі.

— Пітере, що за жахлива звичка харчуватися! Зачекайте хвилину. Пітере, тобі таке не можна. Це шкідливо для тебе. З'їж свіжого салату. І в цей час доби кави краще не пити. Американці п'ють забагато кави.

— Гаразд, — погодився Кітінґ.

— Принесіть, будь ласка, чай і салат… І ніякого хліба до салату — ти погладшав, Пітере, — кілька дієтичних крекерів, будь ласка.

Кітінґ почекав, поки пурпурова уніформа віддалилася і благально запитав:

— Я змінився, Кеті, адже так? У мене дуже поганий вигляд? — Навіть зневажлива відповідь покращила б особистий контакт.

— Що? А, так, напевно. Ти ведеш нездоровий спосіб життя. Але американці взагалі не розуміються на раціональному харчуванні. Звісно, чоловіки занадто переймаються своєю зовнішністю. Вони марнославніші за жінок. А жінки насправді беруть на себе відповідальність за всю продуктивну працю зараз, і саме жінки роблять цей світ кращим.

— А як зробити цей світ кращим, Кеті?

— Ну, якщо ти маєш на увазі визначальний чинник, то це, звісно, економіка…

— Ні, я… Я не про це запитую… Кеті, я дуже нещасний.

— Мені прикро це чути. Зараз стільки людей на це скаржаться. Це тому, що ми живемо у перехідний період, і люди не можуть знайти свого місця в світі. Але ж ти, Пітере, завжди мав такий оптимістичний підхід до життя.

— Ти… ти пам'ятаєш, який я був?

— Господи, Пітере, ти говориш так, наче це було шістдесят п'ять років тому.

— Але ж відтоді стільки всього сталося. Я… — він наважився говорити відкрито; він мусив це зробити; прямолінійність здавалася виходом. — Я був одруженим. Потім розлучився.

— Так, я читала про це. Я зраділа, коли ти розлучився. — Він нахилився вперед. — Якщо твоя дружина була такою жінкою, що воліла вийти заміж за Ґейла Вайненда, тобі пощастило, що ти її позбувся.

Вона вимовила цю фразу із властивою їй категоричністю. Він мусив визнати: за її словами нічого не приховувалося.

— Кеті, ти дуже тактовна і добра… але перестань… — сказав він, і зненацька перелякано зрозумів, що вона не вдає. — Перестань вдавати… Скажи мені, що ти подумала про мене, коли… кажи, що думаєш… Я не проти… Я хочу це почути. Невже ти не розумієш? Я почуватимуся краще, якщо це скажеш мені ти.

— Пітере, ти ж не хочеш, щоб я почала тебе обвинувачувати? Я сказала б, що це марнославство, якби це не було так по-дитячому.

— Що ти відчувала — того дня, — коли я не прийшов і коли ти дізналася, що я одружився? — Він не розумів, що підштовхує його бути таким грубим, але нічого іншого йому не залишалося. — Кеті, ти страждала?

— Так, звісно, я страждала. Усі молоді люди так реагують за таких ситуацій. До того ж це здавалося нерозумним. Я плакала і викрикувала якісь жахливі слова дядькові Еллсворту, йому довелося викликати лікаря, який дав мені заспокійливе, а за кілька тижнів я зомліла просто на вулиці, без жодних причин, мені було дуже соромно. Думаю, всі через це проходять, це наче кір. То «чому ж я мусила бути винятком?» — як сказав дядько Еллсворт. Він подумав, що й не знав про те, що існує дещо гірше за живу пам'ять про біль: мертвий спогад. І, звісно, ми знали, що для нас так краще. Не можу уявити себе твоєю дружиною.