Айн Ренд - Джерело

Він не міг змусити себе працювати на повну силу. І ніколи не мав аж такого бажання працювати. Щоранку приходив на роботу, сповнений завзяття. Але за годину ловив себе на тому, що розглядає стики панелей, подумки декламуючи дитячі віршики. Це була не нудьга, не задоволене позіхання, а радше тягучий біль від того, що хочеться позіхнути, але не вдається. Не можна було сказати, що йому не подобалася його робота. Він лише втратив до неї смак; цього було не достатньо, щоб зважитися на якесь рішення, і не достатньо, щоб себе опанувати; цього було достатньо лише для того, щоб поморщити носа.

Він невиразно відчував, що все це зумовлено новими тенденціями у смаках суспільства. Він не бачив підстав, чому б не підіграти цій примсі так само майстерно, як він підігрував усім іншим. Але не міг. Він не відчував моральних сумнівів. Це не була ні усвідомлена і раціонально обґрунтована позиція, ні демонстративна поведінка в ім'я якихось важливих переконань; лише обридливе почуття, щось схоже на цнотливу огиду: нерішучість, що її відчуваєш, перед тим як вступити в багно. Він думав: «Це не має значення. Це не триватиме довго. Я повернуся, коли маятник нахилиться в іншому напрямку, а зараз краще перечекати».

Він не міг сказати, чому після сутички з Алвою його охопило важке передчуття, гостріше, ніж зазвичай. Він подумав, як це дивно, що Алва почав писати такі нісенітниці. Але було ще щось у тому, як він вийшов із кабінету, майже зухвалість, наче він більше не має необхідності дослухатися до думки шефа.

«Я повинен звільнити Алву, — подумав він, і, ошелешений, сам із себе засміявся. — Звільнити Алву Скаррета? Це однаково, що зупинити Землю або — про це навіть подумати страшно — перестати видавати „Знамено“».

Але цього літа й осені траплялися дні, коли він любив «Знамено». Він сідав за свій стіл, поклавши руку на розгорнуту перед ним сторінку, коли ще свіже чорнило відбивалося на долоні, й усміхався, побачивши на сторінках «Знамена» ім'я Говарда Рорка.

Він сказав кілька слів усім відділам: рекламувати Говарда Рорка. У рубриках про мистецтво, нерухомість, передовицях, авторських колонках згадки про Рорка і його роботи почали з'являтися регулярно. Нелегко було знайти привід згадати ім'я архітектора в пресі, інформація про будівництво зазвичай не викликає великого зацікавлення, але «Знамено» примудрялося придумувати геніальні підстави, щоб згадати Рорка. Вайненд редагував кожне слово у тих статтях. Матеріали, що з'являлися на сторінках «Знамена», було написано з винятково хорошим смаком, і це вражало. Не було жодних сенсаційних історій, жодних фотографій Рорка за сніданком, жодних спроб заінтригувати людей, а також намагань подати його з погляду комерції; лише виважена вдячна данина величі митця.

Вайненд ніколи не говорив про це Рорку, і Рорк ніколи про це не згадував. Вони не обговорювали «Знамено».

Щовечора, повертаючись до свого нового будинку, Вайненд бачив «Знамено» на столі у вітальні. Він заборонив цю газету вдома, відколи одружився. Але, побачивши її вперше, всміхнувся і промовчав.

Одного вечора він зненацька заговорив про це. Гортав сторінки, аж поки натрапив на статтю, присвячену літнім курортам, більшу частину якої складав опис долини Монаднок. Він підвів голову і глянув на Домінік, яка сиділа біля каміна в іншому кінці кімнати.

— Дякую, люба, — сказав він.

— За що, Ґейле?

— За те, що розумієш, коли я радий бачити «Знамено» в моєму домі.

Вайненд підійшов і сів поруч із нею на підлозі. Обійняв її худенькі плечі та сказав:

— Подумай про всіх цих політиків, кінозірок, великих князів і орденоносних убивць, про яких «Знамено» трубило всі ці роки. Подумай про «хрестові походи» проти трамвайних компаній, районів «червоних ліхтарів» і вирощених вдома овочів. Уперше, Домінік, я можу сказати те, що думаю.

— Так, Ґейле…

— Уся ця влада, що я її прагнув, яку отримав і якою ніколи не користувався… Зараз вони можуть побачити, на що я здатний. Я примушу їх визнати його так, як він на це заслуговує. Я дам йому славу, що він її вартий. Що таке громадська думка? Її формую я.

— Ти думаєш, він цього хоче?

— Можливо, й ні. Мені байдуже. Йому це потрібно, і він це отримає. Я хочу, щоб отримав. Як архітектор він є власністю суспільства. Він не зможе заборонити газеті писати про нього.

— Ця стаття про нього — ти сам її писав?

— Майже все.

— Ґейле, ти міг би стати блискучим журналістом.

Кампанія дала результати, але доволі несподівані. Масовому читачеві було байдуже. Але в інтелектуальних колах, у світі мистецтва, у фаховому середовищі з Рорка сміялися. Деякі зауваження переповіли Вайнендові: «Рорк? О так, хатній Вайнендів улюбленець», «Модний хлопчик „Знамена“», «Геній жовтої преси», «„Знамено“ зараз продає мистецтво — отримай дві упаковки за ціною однієї», «А хіба ви не знали? Це те, що я завжди думав про Рорка — талант, який пасує газеткам Вайненда».