Айн Ренд - Джерело

Він не міг сказати, чого саме очікує від життя, і почувався шалено самотнім. Він не ставився до світу з радістю здорової тварини — як до очевидного й незмінного явища; він ставився до нього з радістю здорової людини — як до виклику, як до інструменту, засобу та матеріалу. Тому його розлючувало те, що він може відчувати екзальтацію, лише споглядаючи незайману природу, і це велике почуття надії гине, коли він повертається до людей та їхніх творінь. Він думав, що це неправильно; вважав, що праця людини повинна бути вдосконаленням, підняттям природи на вищий рівень, а не її плюндруванням. Він не хотів зневажати людей; він хотів любити їх і захоплюватися ними. Але він боявся наштовхнутися поглядом на будинок, більярдний зал чи рекламний щит із афішею фільму.

Він завжди хотів писати музику та ототожнював свої думки з музичними творами. Щоб зрозуміти це, казав він собі, вслухайтеся в перші акорди Першого концерту Чайковського або в останні звуки Другого концерту Рахманінова. Люди не знаходять для цього ані слів, ані дій, ані думок, але вони знайшли це в музиці. Дозвольте мені почути її принаймні в одному діянні людини в цьому світі. Дозвольте мені побачити її втілення. Дозвольте мені зрозуміти те, що ця музика обіцяє. Не потрібно слуг і ні тих, кому вони служать; ні вівтарів й покладених на них жертв; а лише те остаточне, сповнене, несвідоме болю. Не допомагайте мені й не служіть мені, а дозвольте побачити це хоча б один раз, бо мені це потрібно. Не працюйте заради мого щастя, брати мої, покажіть мені ваше щастя, покажіть мені, що воно можливе, покажіть мені ваші досягнення — і знання про них надасть мені мужності прямувати до власних звершень.

Він побачив попереду блакитну западину — там, де дорога закінчувалася на гребні гірського хребта. Ця блакить здавалася прохолодною і чистою, наче поверхня води у рамі зеленого віття. Було б кумедно, думав він, дістатись до краю і з'ясувати, що далі нічого немає, крім цієї блакиті; нічого, крім неба попереду, вгорі та внизу. Він заплющив очі, на мить відкладаючи зустріч із реальністю, даруючи собі мрію, кілька миттєвостей віри у те, що він досягне гребню, розплющить очі й побачить внизу лише блакитне небесне сяйво.

Його нога торкнулася до землі, пригальмовуючи; він зупинився, розплющив очі й завмер.

У широкій долині, далеко внизу, в перших променях ранкового сонця, він побачив місто. Тільки це не було місто. Таких міст не буває. І він відклав зустріч із реальністю ще на певний час, не шукаючи відповідей і пояснень, а лише споглядаючи.

Схилами пагорба перед ним збігали додолу невеличкі будиночки. Він знав, що ніхто не торкався цих схилів, що їхню природну красу не змінювали жодними підступними діями. Одначе якась сила таки зуміла збудувати на цих пагорбах будинки так, що вони стали невід'ємною частиною ландшафту; і вже неможливо було уявити цих схилів такими ж красивими без будинків — наче століття і низка природних змін, що створили ці пагорби в протистоянні величних сил, завершили процес, подолали шлях до мети, — а цією метою були ці споруди, невід'ємна частина краєвиду; утворені цими пагорбами будинки водночас домінували над ними, надаючи їм значення.

Будівлі звели з простого граніту — це навіювало думку про кам'яні брили, що випиналися на зелених пагорбах — і зі скла, великих склоблоків, що наче запрошували сонце завершити будівництво, а сонячне світло — розчинитися в кам'яній кладці. Там було багато споруд, невеличких будиночків, розкиданих на чималій відстані один від одного, і серед них не було двох абсолютно однакових. Це були наче варіації на одну тему, наче симфонія, створена невичерпною фантазією, і хлопцю вчувався тріумфальний сміх сили, що наче жадала звільнитися, зухвало витратити себе, і все ж ніяк не могла це завершити. Музика, думав він, обіцянка музики, що він її почув, зробила це все реальністю — ось вона, перед його очима — та він не бачив її, але чув у музичних акордах. Він подумав, що це і є універсальна мова думки, зображення та звуку — чи це була математика? — дисципліна розуму: музика була математикою, а архітектура була музикою в камені. У нього запаморочилася голова, тому що це місце внизу не могло бути справжнім.

Він бачив дерева, газони, тротуари, що закручено здіймалися схилами пагорбів, вирізьблені у камені сходи, він бачив фонтани, басейни і тенісні корти — і жодних ознак життя. У місті ніхто не жив.

Його це не вразило, чи принаймні вразило не так, як саме існування цієї місцини. Це здавалося навіть доречним; це не нагадувало нічого, що він будь-коли бачив у житті. Якусь мить він навіть не хотів дізнаватися, що ж це таке.