Айн Ренд - Джерело

— Запросіть його.

Двері відчинилися; і на тлі освітленого вестибюля вона побачила довгу шию і похилі плечі, силует пляшки; багатий, насичений голос промовив:

— Доброго вечора, Домінік. — І вона впізнала Еллсворта Тухі, якого ніколи не запрошувала до своєї оселі.

Вона посміхнулася і відповіла:

— Доброго вечора, Еллсворте. Я так давно тебе не бачила.

— Думаю, сьогодні ти мала би чекати на мене. — Він обернувся до покоївки: — «Куантро», будь ласка, якщо він у вас є, а я впевнений, що є.

Покоївка зиркнула на Домінік виряченими очима; Домінік мовчки кивнула, і покоївка вийшла, зачинивши двері.

— Працюєш, як завжди? — запитав Тухі, розглядаючи завалений паперами стіл. — Тобі личить, Домінік. До того ж є результат. Останнім часом ти пишеш набагато краще.

Вона опустила олівець, відкинула руку на спинку крісла, напівобернувшись до нього і безтурботно його розглядаючи.

— Еллсворте, чого тобі треба?

Він не сів, а так і стояв, роззираючись довкола з неквапливою цікавістю фахівця.

— Непогано, Домінік. Майже так, як я очікував. Трохи прохолодно. Знаєш, я не ставив би там цей біло-блакитний стілець. Надто очевидно. Надто доречно. Саме те, що люди сподіваються побачити на цьому місці. Я обрав би морквяно-червоний. Потворний, викличний, нахабно-червоний. Наче волосся містера Рорка. Це так, до слова — просто зручна синтаксична структура, — нічого особистого. Лише один дотик контрастного кольору задасть тон усій кімнаті. Подібні прийоми надають місцю елегантності. Твої квіткові композиції прекрасні. Картини теж — непогано.

— Годі, Еллсворте, у чому річ?

— Хіба ти не знаєш, що я тут ніколи досі не був? Ти мене чомусь не запрошувала. Не знаю чому. — Він зручно вмостився, схрестивши ноги і витягнувши їх перед собою, показавши сталево-сіру шкарпетку, що визирала з-під штанів, і смужку шкіри над нею, синювато-білу, з кількома чорними волосинами. — Але ти була така антисоціальна. У минулому часі, люба, у минулому часі. Ти казала, що ми давно не бачилися? Це правда. Ти була така заклопотана — такими незвичайним обставинами. Візити, вечері, бари і чаювання. Адже так?

— Так.

— Чаювання — я подумав, що це вершина. Це гарна кімната для прийняття, велика — багацько місця, щоб увіпхати купу людей, — особливо, якщо тобі байдуже, кого напихати — а тобі байдуже. Зараз байдуже. Чим ти їх пригощаєш? Паштетом з анчоусів і яєчною пастою у вигляді сердечок?

— Ікрою і цибулевою пастою у вигляді зірочок.

— А як щодо стареньких леді?

— Плавлений сир і подрібнені волоські горіхи — спіральками.

— Хотів би я побачити, як ти про таке дбаєш. Це неймовірно, як ти піклуєшся про стареньких леді. Особливо про потворно багатих — із зятями, які працюють із нерухомістю. Та я не думаю, що це аж так погано, як побачення зі «Сплюндруй дощенту», капітаном першого рангу Гікбі, який має вставні зуби і симпатичну незабудовану ділянку на розі Бродвею та Чемберс.

Увійшла покоївка з тацею. Тухі взяв чарку і делікатно тримав її, вдихаючи аромат і чекаючи, коли покоївка вийде.

— Чи можеш мені сказати, чому відділ таємної поліції — я не питатиму хто — так докладно звітується тобі про мою діяльність? — байдуже зронила Домінік.

— Ти можеш запитати — хто. Будь-хто і кожен. Ти ж не сподівалася, що люди говоритимуть про міс Домінік Франкон, яка так зненацька стала гостинною господинею? Міс Домінік Франкон, наче друга Кікі Голкомб, але значно краща — о, значно краща! — значно тонша, обдарованіша, а ще, подумати лишень, настільки гарніша. Настав час, щоб ти почала трохи використовувати свій неперевершений вигляд, за який будь-яка жінка готова вдавитися. Ти все одно марнуєш свою красу — звісно, якщо мислити категоріями, пов'язаними з її справжнім призначенням, але зараз від неї принаймні мають користь певні люди. Твій батько, наприклад. Я переконаний, що його тішить твоє нове життя. Маленька Домінік ставиться до людей доброзичливо. Маленька Домінік урешті-решт стала нормальною. Він, звісно, помиляється, але приємно робити його щасливим. Як і ще кількох людей. Мене, наприклад. Хоча ти ніколи не зробила би нічого, щоб мене ощасливити, але, бачиш, я маю талан отримувати задоволення з того, що геть не призначалося мені, до того ж — цілком безкорисливо.

— Ти не відповідаєш на моє запитання.

— Я відповідаю. Ти запитуєш, чому я цікавлюсь твоєю діяльністю — і я відповідаю: тому що вона робить мене щасливим. Окрім того, послухай, хтось міг би здивуватись, якби я збирав інформацію про моїх ворогів. Але бути непоінформованим про діяльність моєї сторони — що б ти про мене подумала? Ти ж не вважаєш, що я такий бездарний генерал; ти ніколи не вважала мене бездарним.