Айн Ренд - Джерело

— Увійдіть, — різко сказала вона, щоб приховати дивний звук власного голосу. Двері відчинилися, й увійшла управителева дружина, вказуючи дорогу комусь за нею. То був опецькуватий, присадкуватий італієць середнього віку — кривоногий, із золотою сережкою у вусі й у потертому капелюсі, що він його поштиво тримав у руках.

— Із кар'єру прислали людину, міс Франкон, — сказала управителева дружина.

Домінік мовила беземоційно і незапитально:

— Хто ви?

— Паскуале Орсіні, — слухняно відповів збентежений чоловік.

— Чого вам треба?

— Ну я… Ну рудий із кар'єру сказав, що треба відремонтувати камін, і що ви хочете, щоб я його полагодив.

— Так-так, звісно, — сказала вона, підводячись. — Я забула. Працюйте.

Вона мусила вийти з кімнати. Мусила бігти, щоб нікого не бачити, щоб не бачити себе самої, начебто могла від себе врятуватися.

Вона зупинилася десь в саду і стояла, тремтячи, притискаючи кулаки до очей. Це був гнів. Чиста, єдина емоція, що вимітала решту; все, крім жаху на споді цього гніву, жаху від розуміння того, що тепер їй не можна з'являтися поблизу кар'єру і що вона таки піде туди.

Раннього вечора, через багато днів, Домінік вирушила до каменярні. Вона поверталася з тривалої кінної прогулянки околицями і побачила, як довгі тіні простягаються галявиною; вона зрозуміла, що не переживе ще однієї ночі. Вона мала потрапити туди, поки робітники не пішли додому. Домінік завернула коня і помчала до кар'єру; вітер хльостав її по щоках.

Коли вона дісталася кар'єру, його там не було. Вона відразу зрозуміла, що його нема, хоча робітники щойно почали розходитися і чимало з них пленталися стежкою, що вела з кам'яної чаші вгору. Вона постояла, стиснувши губи і роззираючись. Але вона знала, що він уже пішов.

Домінік помчала до лісу. Вона навмання продиралася крізь стіни листя, що розчинялася у сутінках. Зупинилася, відламала довгу тонку гілку з дерева, обірвала з неї листя і понеслася знову, використовуючи гнучку різку як нагайку, примушуючи коня летіти вчвал. Їй здавалося, що швидкість може прискорити цей вечір, примусити години попереду сплинути швидше, дозволити їй зісковзнути крізь час у ранок, який іще не настав. А потім вона побачила його — він ішов стежкою попереду неї.

Вона рвонула уперед. Наздогнала його і зупинилася так рвучко, що її підкинуло спершу вперед, а потім назад, наче вивільнену пружину. Він зупинився.

Вони нічого не говорили. Дивилися одне на одного. Вона подумала, що кожна мовчазна мить була зрадою; цей безслівний поєдинок був надто красномовним зізнанням у тому, що жодної потреби вітатися немає.

Вона запитала безживним голосом:

— Чому ви не прийшли встановити мармурову плиту?

— Я не думав, що для вас має значення, хто саме це зробить. Чи таки має, міс Франкон?

Слова здавалися їй не звуками, а ляпасами. Гілка, що вона її тримала, піднялася і хльоснула його по обличчю. Тим самим рухом вона хльоснула коня і помчала геть.

Домінік сиділа за туалетним столиком у своїй спальні. Було дуже пізно. У просторому, порожньому будинку не лунало і звуку. Французькі вікна спальні виходили на терасу, і в темному саду за ними теж не було чутно навіть шелесту листя.

Розстелені ковдри на ліжку чекали на неї, подушка біліла на тлі великих чорних вікон. Вона подумала, що повинна спробувати заснути. Вона не бачила його три дні.

Домінік пробіглася руками по волоссю, пригладжуючи його хвилями долонь. Вона притиснула зволожені парфумами пальці до вилиць і потримала їх мить, відчуваючи полегшення від холодної пекучої рідини на шкірі. Пролита крапля парфумів залишилася на склі туалетного столика — ця крапля сяяла, наче коштовність, і мала таку ж ціну.

Вона не почула кроків у саду, вона почула їх лише на сходах тераси. Сіла, насупившись, і подивилася на двері.

Він увійшов. У робочому одязі, брудній сорочці зі засуканими рукавами і в штанах, вимащених кам'яним порохом. Стояв і дивився на неї. На його обличчі не було зарозумілої посмішки. Воно було суворе, відверто-жорстоке, аскетично-пристрасне — запалі щоки, стиснуті вуста. Вона скочила на ноги і завмерла, відкинувши назад руки з розчепіреними пальцями. Він не поворухнувся. Вона побачила, як здіймається, пульсуючи, і знову опадає жила на його шиї.

Він підійшов до неї й обійняв так, наче його плоть врізалася в її, й вона відчула кістки його рук на своїх ребрах, його ноги, міцно притиснуті до її ніг, його рот на своєму.

Вона не знала, чи спершу здригнулась від жаху і вперлася ліктями в його горлянку та почала звиватися, щоб звільнитися, чи знерухоміла в його обіймах, приголомшено відчуваючи дотик його шкіри — те, про що вона думала, чого очікувала, але не могла уявити, що це буде саме так, не могла цього знати, бо це було не частиною життя, а чимось, що неможливо витерпіти довше секунди.