Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Тепер уже він погладив її по руці.

— Гарно сказано, міс Віттекер, — сказав Воллес.

— Дякую, містере Воллес, — відповіла Алма.

Схоже, на цьому їхня розмова добігла кінця. Вони обоє сиділи задумані й утомлені. Алма поклала свій рукопис до Емброзової валізки, заштовхала її під канапу й зачинила двері кабінету. Вона більше ніколи не покаже його жодній живій душі. Воллес допоміг їй зійти по сходах. Надворі було темно й туманно. Вони поволі попростували назад до маєтку ван Девендерів за два будинки звідти. Вона впустила його всередину — вони зупинились у коридорі й побажали одне одному на добраніч. Уранці Воллес від’їжджав, і вони більше ніколи не побачаться знову.

— Я дуже рада, що ви приїхали, — сказала йому Алма.

— А я дуже радий, що ви мене запросили, — відповів Воллес.

Вона простягнула руку й торкнулась його лиця. Він не відсахнувся. Алма вивчала його тепле обличчя на дотик. Його лице було лагідне — це відчувалось.

Опісля він рушив нагору до своєї кімнати, Алма залишилась у коридорі. Їй не хотілося спати. Почувши, як за Воллесом зачинилися двері, вона взяла свій ціпок й шаль і знову вийшла на вулицю. Стемніло, проте Алмі було байдуже; вона навіть удень мало що бачила, а в своїй дільниці орієнтувалась навіть наосліп. Вона відшукала браму до «Гортуса» — чорний хід, яким ван Девендери користувалися ось уже три століття — і ввійшла до саду.

Алма збиралась повернутися до Печери мохів і трохи поміркувати там на самоті, але дуже скоро задихалась і сперлася на найближче дерево, щоб трохи перепочити. Господи, яка ж вона стара! Як швидко все минуло! Вона була вдячна, що там росте дерево. Вдячна цьому прекрасному, огорнутому темрявою саду. Вдячна за те, що їй трапилось затишне місце, де можна перевести подих, їй згадались слова бідолашної божевільної Ретти Снов: «Слава Богу, що в нас є земля, а то де б ми сиділи?». Алмі запаморочилось у голові. Оце так вечір!

Нас було троє, сказав він.

Ну, звісно, було троє, а тепер вже тільки двоє. Незабаром буде тільки один. А тоді й Воллеса не стане. Але він принаймні дізнався про неї. Тепер про неї хтось знає. Алма притулилась обличчям до дерева, зачудована, як швидко все сталось, як неймовірно збіглися обставини.

Але в занімілому зачудуванні не стоятимеш вічно, і за якийсь час Алма спіймала себе на думці, що не знає, що то за дерево. Вона знала всі дерева в «Гортусі», але забула, куди саме забрела, й ніяк не могла пригадати. Запах був знайомий. Алма провела долонею по корі й тут же здогадалась — ну звичайно, це великий кошлатий гікорі, єдиний у всьому Амстердамі. Juglandaceae. Родина горіхових. Це деревце прибуло з Америки добру сотню років тому, швидше за все, із західної Пенсильванії. Через довгий стрижневий корінь його важко пересадити. Напевно, приїхало сюди крихітним саджанцем. Росте в низинах. Любить мулистий ґрунт; улюбленець перепілок і лисиць; стійке до морозів; вразливе до гнилі. Старе дерево. І вона теж — стара.

Зусібіч до Алми сходились лінії доказів, підштовхуючи її до останнього, моторошного висновку: скоро, дуже скоро настане її час. Вона знала, що це правда. Може, не сьогодні, але котроїсь ночі — завтра, позавтра. Теоретично вона не боялась смерті. Відчувала тільки повагу й велику шанобу до Генія Смерті, який вплинув на цей світ більше за всяку іншу силу. Та при цьому їй не хотілося вмирати просто зараз. Вона все ще хотіла побачити, що станеться далі, — хотіла ще сильніше, ніж завжди. Треба будь-що не дати себе втопити.

Алма вхопилась за велике дерево так міцно, як за коня. Притислася щокою до його мовчазного, живого стовбура. Вона запитала:

— Ми з тобою дуже далеко від дому, правда?

У темному саду, посеред безгучної міської ночі дерево мовчало.

Але ще трохи підтримало її тіло.

За допомогу й натхнення авторка хоче подякувати Королівським ботанічним садам в К’ю; Нью-Йоркському ботанічному саду; ботанічному саду «Гортус Ботанікус» в Амстердамі; саду Бартрама; «Зе-Вудлендз»; музею «Ліберті-Голл»; інституту Есален; а також Марґарет Корді, Енн Коннелл, Ші Гембрі, Раї Еліас, Мері Блай, Лінді Шанкарі Баррері, Тоні Фройнду, Барбарі Пейка, Джоелу Фраю, Марі Лонґ, Стівенові Сайнону, Мії Д’Аванца, Кортні Аллен, Адамові Сколніку, Селесті Бреш, Рою Візерсу, Лінді Тамере, Крі ЛеФейве, Джонні Майлзу, Ерні Сесскін, Враяну Фостеру, Шерил Моллер, Деборі Люпніц, Енн Патчетт, Ейлін Мароллі, Карен Лессіґ, Майклові й Сандрі Флад, Томові й Діггу Гіґґінсам, Джанетт Тайнен, Джимові Новаку, Джимові й Дейву Кагіллам, Біллу Бардіну, Ерні Маршалл, Сарі Челфант, Чарльзові Бачену, Полу Словаку, Ліндсі Преветт, Міріам Фоєрл, Александрі Прінґл, Кейті Бонд, Террі й Деборі Олсон, Кетрін Ґілберт Мардок, Джону й Керол Ґілберт, Жозе Нансу, покійному Стенлі Ґілберту й покійній Шелдон Поттер. Особлива подяка доктору Робін Волл-Кіммерер (колекціонерці моху) й, безперечно, усім жінкам-науковцям, які жили на цьому світі.