Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

А далі був його виступ у Пальмовій оранжереї, довжелезні запитання вчених, журналістів і міських достойників, а опісля — неминуча, довга, нудна, офіційна вечеря. Воллес чудово тримався і під час лекції, і за вечерею. Терпляче відповідав на надокучливі запитання про природний добір від людей, які нічого в цьому не тямили, майстерно уникаючи суперечок. Напевно, його дружина попросила його поводитись якомога ввічливіше, подумала Алма. Молодчина, Енні.

Алма чекала. Вона була не з тих, хто боїться трохи почекати.

З часом ореол новизни, який оточував Воллесовий візит, розвіявся, і галаслива юрба помалу розійшлася. Молодь повернулася до інших розваг, і Алма мала нагоду поснідати разом з гостем кілька днів поспіль. Вона, звісно, знала його краще за інших і розуміла, що він не хоче безперестанку говорити про природний добір. Алма натомість розмовляла з ним на теми, що, як було їй відомо, любі його серцю: мімікрію метеликів, різновиди жуків, читання думок, вегетаріанство, згубні наслідки успадкованого багатства, його намір закрити фондову біржу, його план покласти кінець усім війнам, його підтримку індіанців і самоуправління Ірландії, його заклик, щоб британська влада попросила в світу вибачення за безчинства своєї імперії, його мрію збудувати для навчальних цілей модель Землі, що мала б чотириста футів у діаметрі і довкола якої люди могли б кружляти в велетенській кулі… і таке інше в тому ж дусі.

Іншими словами, він відпочивав біля Алми, а вона — біля нього. Коли його не сковували умовності, Воллес був надзвичайно приємним співрозмовником — охочим обговорити найрозмаїтіші теми й захоплення. Алма вже багато років не діставала такого задоволення від розмови. Уважний і ввічливий співбесідник, він не тільки говорив про себе, а й розпитував про її життя. І ось Алма розповіла Воллесові про своє дитинство в Білому Акрі, про те, як вона, п’ятирічна дівчинка, збирала ботанічні взірці на поні з шовковими китичками, про своїх дивакуватих батьків і їхні складні й водночас такі захопливі розмови за вечерею, про батькові розповіді про русалок і капітана Кука, про незвичайну книгозбірню в маєтку, про її сміховинно застарілу класичну освіту, про роки досліджень серед замшілих валунів у Філадельфії, про свою сестру — відважного борця проти рабства, і про свої пригоди на Таїті. Неймовірно — бо Алма десятки років не говорила ні з ким про Емброза — вона навіть розповіла йому про свого славного чоловіка, який малював орхідеї краще за всіх на світі й помер у Південних морях.

— Яке цікаве життя ви прожили! — сказав Воллес.

Алма знічено відвела погляд. Їй ще ніколи ніхто такого не казав. Вона почервоніла й знову відчула непереборне бажання торкнутися його лиця й провести по ньому рукою — так, як проводила рукою по моху, запам’ятовуючи пальцями те, що більше не могло милувати їй погляд.

Алма не знала, коли сказати йому найголовніше. Вона взагалі не планувала йому про це говорити. Коли його візит добігав кінця, Алма подумала, що, мабуть, узагалі йому не скаже. Вона щиро вважала, що їй досить просто познайомитися з цим чоловіком і заповнити прогалину, яка розділяла їх усі ці роки.

Але от у свій останній день в Амстердамі Воллес попросив Алму показати йому Печеру мохів, і вона провела його туди. Він терпеливо йшов садом, підлаштовуючись під її повільний крок.

— Мені так незручно, що я повзу як черепаха, — сказала Алма. — Тато колись називав мене малим верблюжатком, а тепер я пройду якихось десять кроків, і все — вже втомилась.

— Тоді будемо відпочивати щодесять кроків, — відповів Воллес і узяв її під руку.

То було у вівторок по обіді, надворі сіялася мжичка, й «Гортус» майже обезлюднів. У Печері мохів Алма з Воллесом були єдиними відвідувачами. Вона провела його від каменя до каменя, показуючи мохи з усіх континентів і пояснюючи, як їй вдалося поєднати їх усіх в одному місці. Воллес був зачарований — як і кожен, хто любив світ.

— Мій тесть був би на сьомому небі, якби це побачив, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Мені давно хотілось запросити сюди містера Міттена. Може, колись він і побуває тут.

— А я, — сказав Воллес, сідаючи на лавку посередині печери, — якби міг, приходив би сюди щодня.

— Я так і роблю — приходжу сюди щодня, — сказала Алма, сідаючи поруч. — І часто стою тут на колінах зі щипцями в руках.

— Ви створили для нащадків справжній шедевр, — сказав він.

— Дуже приємно почути такі слова від того, хто сам є автором шедевру, містере Воллес.