Елізабет Ґілберт - Природа всіх речей

Хай там як, а скінчилося все погано.

— Знаєте, містере Воллес, — відповіла Алма, — з вашого боку дуже люб’язно запросити мене на сеанс, але, напевно, я відмовлюсь. У мене був невеликий досвід із мовчазним спілкуванням, і я знаю, що те, що люди здатні почути одне одного через межу між світами, ще не значить, що вони розуміють одне одного.

Воллес розсміявся.

— Що ж, якщо ви передумаєте, пошліть мені звістку.

— Неодмінно. Але думаю, містере Воллес, що це ви, скоріше, пошлете мені звістку, коли я помру, під час котрогось із ваших спіритичних сеансів! Вам не доведеться довго чекати такої нагоди, бо я вже скоро піду звідси.

— Ви ніколи не підете. Душа лише тимчасово мешкає в тілі, міс Віттекер. А смерть їх просто роз’єднує.

— Дякую, містере Воллес. Мені дуже приємно це чути. Але не треба мене втішати. Я застара, щоб боятися великих життєвих змін.

— Знаєте, що я подумав, міс Віттекер? Ось я сиджу тут і виголошую свої теорії, і навіть на секунду не зупинився, щоб запитати вас, мудру жінку, у що вірите ви.

— Те, в що вірю я, напевно, не таке цікаве, як те, у що вірите ви.

— Мені все одно хотілось би про це почути.

Алма зітхнула. Оце так запитання! У що ж вона вірить?

— Я вірю в те, що наше життя скороминуще, — сказала вона.

І, трохи подумавши, додала:

— Вірю, що ми всі підсліпуваті й коїмо одну помилку за іншою. Що ми дуже мало розуміємо, а те, що розуміємо, є здебільшого хибним. Я вірю, що в житті неможливо вижити — це й так очевидно! — але якщо пощастить, можна доволі довго протриматись на світі. А якщо буде і везіння, і впертість, то від життя час від часу навіть вдасться дістати насолоду.

— Ви вірите в потойбічний світ? — запитав Воллес.

Вона вкотре погладила його руку.

— Ох, містере Воллес, я так стараюсь не сказати нічого, що б могло вас засмутити.

Він знову засміявся.

— Я не такий чутливий, як ви собі гадаєте, міс Віттекер. Можете сміливо поділитися зі мною своїми думками.

— Що ж, якщо ви вже так наполягаєте, то я скажу вам, що люди доволі вразливі. І коли Галілей оголосив, що ми не живемо в центрі Всесвіту, це, мабуть, стало для них страшним ударом — як і тоді, коли Дарвін сказав, що Бог не зробив чуда, створивши людину за одну мить. Думаю, більшості людей прикро таке чути. Це змушує їх почуватися нікчемними. І тому, містере Воллес, мені цікаво, чи отой ваш потяг до світу духів і потойбіччя не є всього лиш ознакою споконвічного бажання людей почуватися… важливими? Вибачте, я не хотіла вас образити. Чоловік, якого я кохала, мав таку ж потребу, як і ви, те ж саме бажання — з’єднатися з якимось таємничим божеством, вийти за межі свого тіла й цього світу, бути важливим у якомусь кращому світі. Мені він здався самотнім, містере Воллес. Прекрасним, але самотнім. Не знаю, чи ви теж самотні, але це змушує мене задуматись.

Воллес нічого на це відповів. А за якийсь час запитав:

— А ви, міс Віттекер, хіба не маєте такої потреби? Почуватися важливою?

— От що я вам скажу, містере Воллес. Я вважаю себе найщасливішою жінкою на світі. Так, моє серце — розбите, а більшість бажань не здійснилися. Мене розчаровувала власна поведінка й інші люди. Я пережила майже всіх, кого любила. На цьому світі в мене зосталась тільки одна сестра, якої я не бачила вже більш як тридцять років — і з якою я ніколи не була близька. У мене не було блискучої кар’єри. За все життя мені спала на думку одна оригінальна ідея — і, як виявилось, важлива, така, що могла зробити мене знаменитою — але я побоялась розповісти про неї іншим і змарнувала свій шанс. Я не маю чоловіка. Не маю нащадків. Колись мала статок, але віддала його. Зір покидає мене, а легені й ноги завдають великого клопоту. Напевно, я не доживу до наступної весни. Помру по інший бік океану від того місця, де я народилась, і мене поховають тут, далеко від моїх батьків і сестри. І тепер ви, напевно, думаєте, чому ця нещасна жінка називає себе щасливою?

Воллес мовчав. Занадто милосердний, щоб відповідати на таке запитання.

— Не хвилюйтеся, містере Воллес. Я не глузую з вас. Я справді вважаю себе щасливою. Щасливою, бо мала нагоду ціле життя досліджувати світ. І тому ніколи не почувалась нікчемою. Так, це життя — таємниця й дуже часто випробування, але якщо випадає змога знайти в ньому якісь факти, в жодному разі не варто її марнувати, адже знання — найкоштовніше, що в нас є.

Воллес далі мовчав, і Алма продовжила:

— Розумієте, я ніколи не відчувала потреби вигадувати ще якийсь світ, крім цього, бо наш світ завжди здавався мені величезним і прекрасним. І мені було дивно, чому інші вважають його замалим і незугарним — навіщо вигадують нові, чудернацькі світи або прагнуть жити деінде, за межами цього світу… але це не моя справа. Напевно, ми всі різні. Мені завжди хотілось тільки одного — пізнати цей світ. І тепер, коли моє життя добігає кінця, я можу сказати, що знаю про нього набагато більше, ніж тоді, коли тільки в ньому з’явилась. Ба більше: моя частинка влилась до того моря знань, що утворилось за цілу історію людства — стала, так би мовити, ще однією книжкою у гігантській бібліотеці. А це вже неабищо, сер. Кожен, хто може таке про себе сказати, прожив щасливе життя.