Цзян Жун - Вовк-тотем

Таким чином, на цей момент біля табуна залишився тільки Бат, тож великі вовки, утворивши невеликий загін, миттю розпочали облогу його коня. Великий вороний кінь Бата форкав і бризкав слиною, витріщав очі й щосили бив копитами, брикався, лягався й навіть кусався, відбиваючись від нападників. Але вовків у загоні прибувало, вони накочувалися хвилями й атака на коня ошкірювалася все більшою кількістю вовчих зубів. Опинившись у такій небезпечній ситуації, Бат розумів, що тепер, навіть якщо він вирішив би втекти, то не зміг би, тож залишалося одне — стояти до кінця. Він також викинув свій улюблений аркан і міцно вхопився однією рукою за луку сідла, щоб утримуватися на спині коня, а другою почав помалу відв’язувати оббиту залізними обручами нагайку, потім просунув зап’ясток у спеціальну петлю з бичачої шкіри, зроблену на кінці нагайки, й нарешті загрозливо затис це знаряддя в руці. Він твердо й остаточно ухвалив рішення перетворитись зі звичайного конюха на монгольського воїна, що готується йти на смерть, і з’ясувати стосунки з вовками до кінця. Він підготувався використати майстерність і хитрість, що залишили йому предки, але він до цих прийомів давно не вдавався. Його нагайка була довжиною з шаблю, яку возили з собою вершники; це була спеціальна зброя для боротьби з вовками, що її передав йому Біліґ як дар від предків. Вона була завтовшки як ручка лопати, її нижня половина була міцно обтягнута залізними обручами, стики між якими були заповнені чорним брудом, який насправді був засохлою кров’ю убитих його предками вовків. Вовки по черзі кидалися на вороного коня з обох боків, і найкраще відбиватися від них було саме зверху, з сідла, тож Бат цього разу отримав найкращу можливість для вбивства, і все залежало тепер від його відваги і влучності.

Бат змусив себе заспокоїтися й глибоко вдихнув повітря, потім помалу перемістив стовп світла від ліхтаря праворуч, підняв жердину, дочекався і, розмахнувшись, з ненавистю вдарив нею у найбільш міцне, але водночас і найбільш крихке та вразливе для вовка місце — в ікло. Потужний удар палиці зустрів одного з дебелих вовків, який уже летів у стрибку до коня, розкривши свою пащу й пазурі, і йому вибило з коренями відразу чотири зуби: Батова палиця не тільки завдала вовкові сильного болю, від якого аж заходилося серце, але й величезних збитків, більших, мабуть, від смерті.

Вовк упав на сніг і з повним ротом крові жалісно завив, підвівши голову до неба і забувши про все на світі, ніби в нього відібрали щось більше за життя. Для вовків у цих давніх монгольських степах зуби дорівнювали долі. Найбільш люта і гостра зброя вовків — їхні верхні й нижні чотири ікла, без них уся вовча відвага, хвацькість, мудрість, підступність, лютість, жадібність, навіженість, амбіції, прагнення, терплячість, кмітливість, пильність, сила, витривалість, — усі ці якості будуть дорівнювати нулю. У вовчому світі відомо, що вовк може прожити однооким чи одноногим, може втратити обидва вуха, але якщо він утратить свої ікла, то безповоротно буде позбавлений своєї влади господаря життя й смерті в степу, а позбавлення життя, вбивство — це його доля, оскільки їжа — це його доля. Позбавити вовка зубів означає позбавити вовка долі. Тоді він не зможе більше полювати на свою улюблену худобу, не зможе оборонятися від мисливських собак та боротися з собі подібними, не зможе відривати собі великі шматки м’яса й пити досхочу свіжу кров і не отримає достатньо енергії для виживання в цьому жорстокому степу. Уся гордість і авторитет, що він має в степу, його статус у зграї й повага з боку йому подібних перетворяться на ніщо. Йому залишиться короткий проміжок часу, щоб дожити свої дні, маючи пащу, але не маючи зубів, коли він тільки спостерігатиме за бійнями й бенкетами, що влаштовуватимуть його товариші, вимушений сприймати те, чого він ніяк не хотів би бачити. Відтоді йому залишиться тільки один шлях — смерть: повільна, худа, голодна, холодна й ненависна смерть нікчеми.

Бата змушував піти на такі жорстокі міри запах сирого м’яса, що розносився від розідраних боків коней його табуна; крім того, так убиваючи «наполовину» вовків, він давав їм відчути, якими жорстокими й лютими можуть бути степовики. Скориставшись «холостим ходом» у вовчій атаці, поки вони ще не зібралися на відповідь, Бат угледів ще одну можливість для удару й люто зацідив палицею в іншого вовка, проте цього разу в ікло не поцілив, а відбив йому ніс. Вовк перекинувся у сніг і зіщулився від болю на грудку вовни. Майстерність Бата, його сила духу і жалібне виття двох запеклих вовків миттю оплутали страхом зграю, вовки раптом протверезіли і більше не наважувалися кидатися на вершника, однак продовжували купчитися перед Батовим конем, заважаючи йому наблизитися до табуна.