Цзян Жун - Вовк-тотем

Відстань до болота скорочувалася, проте Бат був задоволений щойно організованим порядком табуна, оскільки тепер ним можна було керувати — потрібно було тільки спрямовувати вожака, і за той короткий час, що лишився, можна було відігнати табун на схід від озера. Однак Бат усе ще боявся, оскільки знав, що вовки, які їх переслідують — не звичайні: якщо лютих вовків позбавили можливості вбивати, вони стають ще лютішими й скаженішими, і немає в стену людини, яка не боялася б цих мстивих тварин. А зграя, напевне, почула пронизливі крики своїх товаришів, що потрапили під копита коней, тож подальший шлях був суцільною небезпекою. Бат поглянув на табун — чимало коней у ньому були поранені. Проте цей табун складався з найкращих військових коней, загартованих у сутичках із вовками, тож навіть поранені, вони з усіх сил намагалися не відстати від табуна й не порушити його порядок, щоб не надати вовкам можливості для атаки.

Однак у табуна все ж був серйозний недолік — кастрованим огирам бракувало справжнього агресивного самця (племінного жеребця), який би з власної ініціативи міг організувати атаку на вовків. Річ у тім, що великі табуни в Монгольському степу зазвичай містять більше десятка великих чи малих кінських родів, в кожному з яких є такий племінний жеребець: з довгою гривою — до колін або й до самої землі, вищий на голову від решти коней, хвацький огир, який і є справжнім вожаком табуна й небезпечним суперником у боротьбі з вовками. Коли такому табуну трапляються вовки, табун відразу ж під керівництвом племінного жеребця шикується колом, у середині якого стають кобили й лошата, а назовні — великі коні. Сам племінний жеребець завжди перебуває поза цим колом і йде просто на вовків. Він розпускає свою гриву, бризкає слиною, ірже, стає дибки, ніби горою нависаючи над вовчою головою, а потім рвучко опускає передню частину тіла й підкидає вовка передніми копитами. Якщо вовку вдається втекти, то племінний жеребець, опустивши голову, біжить навздогін, підкидає й кусає вовка — при цьому найбільш великі, люті й запальні жеребці можуть схопити вовка зубами, підкинути його в небо, а коли він упаде, знову бити й підкидати його копитами, поки він і дух випустить. Навіть найбільш люті вовки в степу таким жеребцям не суперники. Племінні жеребці сторожко охороняють табун і вдень, і вночі, а якщо вовчі зграї, грім чи пожежі налякають табун, то ці жеребці завжди будуть поряд і охоронятимуть свій рід, щоб постраждало якомога менше слабких його представників — кобил, лошат чи старих коней; племінні жеребці завжди намагатимуться вивести табун у безпечне місце.

Як же Бат шкодував зараз за племінним жеребцем! Однак нинішній тимчасовий вожак, як і решта коней у табуні, був кастрований. Хоча й фізично сильні, коні були позбавлені сили самця, нездатні на атаку. Бату залишалося тільки пошкодувати, що регулярні війська ось уже декілька років не набирали зі степу людей чи коней, тож майже всі забули, до чого веде відсутність племінних жеребців у військових табунах. А якщо хтось і пам'ятав, то міркували так: все одно військового коня за декілька днів заберуть, і жодної користі від нього для пасовища не буде. Тож у майже безперебійній справі вовки вгледіли хибу, і Бат не міг не вклонитися перед проникливістю ватажка вовчої зграї, який, напевне, заздалегідь з'ясував, що в цьому табуні немає племінного жеребця.

Бат обскакав збоку ар'єргард табуна і з силою шмагонув вожака, спрямовуючи його на схід. Водночас він змінив робочу руку, щоб перекинути на груди напівавтоматичну рушницю для більшої безпеки, однак користуватися нею він збирався тільки в надзвичайній ситуації, оскільки ці коні були ще новачками у війську, тож наслідки стрілянини могли бути цілком протилежними від очікуваних — вовків би не відігнали, а табун би розпорошили. Саацерен підготувався так само, як і Бат. Хурделиця підсилювала свою лють, і в обох хлопців уже затерпли руки розмахувати довгими арканами, а озеро наближалося, й за кращої погоди на цьому місці вже можна було почути запах солончаків. Бат із червоними від хвилювання очима вирішив клин вибивати клином, тож, зібравши всі сили, спочатку постукав вожака по голові, а потім щодуху пронизливо свиснув тим свистом, яким закликають коней на водопій. Розумні коні ніби відразу зрозуміли попередження господаря про те, що прямо на півдні буде те велике солоне озеро, до якого табун два дні тому приходив пити воду. Оскільки весна була засушливою, вода в озері відступила до центра, залишивши по собі трясовину, крізь яку тільки в одному-двох місцях були протоптані худобою відносно безпечні стежки до води, решта поверхні була пасткою, у якій з початку весни захлинулося або померло з голоду чимало великої худоби. Зазвичай коні йшли сюди на водопій за свистом конопаса, дуже обережно, перевіреною стежкою, де копита не грузли в болоті. Навіть удень жоден кінь не наважився би мчати до озера з такою швидкістю, як вони зараз.