Цзян Жун - Вовк-тотем

Ян Ке сказав:

— Оце і є так званий трав’яний кулунь. [177] Кулунь — закрите пасовище в монголів. Після того як сюди прийшла система підрядів на утримання худоби, кожна родина почала відгороджувати собі ділянки пасовища для того, щоб там приймати окіт, ці ділянки були недоторканними протягом трьох сезонів — літа, осені й зими.

— Хіба ж цієї трави достатньо? — здивувався Чень Чжень.

— Я чув, що в останні роки скотарі почали зменшувати кількість своєї худоби, деякі родини аж наполовину, — відповів Ян Ке.

Проминувши ще декілька кулунів, вони помітили, що на кожному з цих пасовищ посередині збудовані по три-чотири будиночки з червоної цегли й хліви, де приймають окіт. Однак у цей сезон у будинках ніхто не жив, над ними не піднімались стовпчики диму, а перед дверима не було ні собак, ні телят. Скотарі, напевне, погнали свої отари далеко в гори на нічийні луки. Чень Чжень, дивлячись на зашарований залізним дротом степ, сумно зітхнув і сказав:

— Хіба раніше хтось наважувався ставити залізні дроти в цьому степу, багатому на найбільш відомих монгольських бойових коней уземчинів? Адже хіба це все вночі не перетворюється на пута для коней? Налетівши на такий дріт, вони можуть зашкодити собі, а то й загинути. Однак сьогодні ті монгольські коні, які колись вразили світ, нарешті були вигнані людиною з монгольського степу. Я чув, що більшість скотарів тепер пасуть овець на мотоциклах. Причому по телевізору передавали, що це є ознакою заможного життя скотарів. А насправді степ уже не родить стільки трави, щоб прогодувати коней. Не стало вовків — настала черга коней, не стане коней — настане черга овець і корів. Нація-вершник перетворилася на націю-мотоцикліста, а ще далі, хто знає, може перетворитись на біженця від екологічного лиха… Будемо вважати, що це ми побачили «велику перемогу» хліборобської цивілізації над скотарською. Нині на політичному рівні вже говорять про «одну країну — дві системи», [178] Модель управління країною, запропонована в часи повернення Гонконгу під юрисдикцію Китаю. однак ханьці в глибині своєї свідомості продовжують триматись за принцип «багато районів — одна система», не розрізняють районів сільськогосподарського чи скотарського призначення, лісового чи рибного господарства, міста чи села, роблять з усього збірну солянку з «єдиним» смаком. А після «великої перемоги» починається політика грандіозних компенсацій, однак навіть за 100 років її реалізації збитки степу не будуть компенсовані.

Вони поїхали путівцем до колишнього місця розташування штабу роти — їм дуже хотілось, нарешті, побачити скотарів, побачити людей. Однак коли вони обминули таке знайоме їм гірське пасмо, то побачили, що місце, де колись був штаб роти, тепер заросло пожовклою травою й засипане піском, тут скрізь бігали щури й видно було їхні зміїсті ходи та вириті з них на поверхню озерця сухого піску. Від колишніх рядів цегляних та земляних будинків не залишилося жодного. Чень Чжень зробив коло на машині по колись галасливому місцю розташування штабу роти і з подивом виявив, що під колеса його машини не потрапили жодні рештки фундаментів, однак кілька разів колеса опинялись в обрушених під їхнім тиском щурячих норах. Друзі поїхали звідси лише 20 років тому, однак усі рештки фундаменту за цей час були безслідно вкриті шарами піску!

— Коли в степу немає вовків, там починають панувати щури, — зітхнув Чень. — Вони риють глибокі нори й накопичують у них багато зерна — хіба це не панування? Хоча китайці й кажуть: «Тільки щур вийде на вулицю — як усі люди заб’ють і засвищуть його», однак насправді в глибині душі вони поважають щура — адже саме щур є головою дванадцяти знаків зодіаку. Щур і людина — яка дивна подібність до свідомості дрібного селянина в плані його кругозору, дітонародження, освоєння цілини (колонізації) та впертості!

Ян Ке замінив Ченя Чженя за кермом і, мов божевільний, повів машину до найближчого пагорбка. Оглянувши простір з його висоти, вони побачили, нарешті, на півночі череди й кілька будиночків, над якими піднімалися стовпчики диму, однак жодної юрти так і не було. Ян Ке відразу ж скермував машину на найближчий стовпчик диму. Не проїхали вони й двадцяти лі, як раптом у далечині над путівцем здійнялась довга смужка жовтої куряви. Як же Чень Чжень сподівався, що це — швидкий кінь когось із конопасів! Однак коли вони під’їхали ближче, то виявили, що це — блискучий мотоцикл «Ямаха». Підліток-монгол років 15–16, одягнений у піджак і бейсболку, загальмував, круто розвернувши мотоцикла, і зупинився поряд із джипом. Чень Чжень із великим подивом помітив, що через плече в підлітка перекинута дрібнокаліберна рушниця, а до заднього сидіння мотоцикла підвішений молодий орел, що саме стікав кров’ю. У Ченя перед очима промайнув спогад про сповнені страху й розчарування очі Старого Біліґа, коли він уперше побачив цю рушницю. Хто б міг подумати, що тепер цю зброю використовують уже навіть монгольські діти, причому користуються нею, сидячи на передовому імпортному двоколісному механізмі!