Федерико Андахази - Конкістадор

І тоді молодий капітан наказав здійняти вітрила й покластися на волю вітру.

Нечисленна ескадра з двох кораблів рішуче наближалася до центру Середземного моря. Мешики проминули осередок островів, які належали Арагону та Кастилії. Подумки Кетца вирішив, що піщані пляжі цього архіпелагу годяться для висаджування війська й початку бойових дій. Однак, мабуть, це зауваження не йому першому спало на думку: коли кораблі підійшли ближче до узбережжя Ібіци, Кетца чітко побачив високі мури, які захищали острів від ворожого нападу. Мури змією здіймалися на верхівку пагорба, де стояв замок. Майорка, Менорка й навіть маленька Ферментера мали укріплення не гірші за Ібіцу.

Кораблі пливли на схід, і Кейко не могла відвести очей від лінії горизонту, ніби сподіваючись побачити там береги своєї батьківщини. Кетца, стоячи біля штурвала, мовчки міркував: може, вона подалася у путь лише для того, щоб втекти від долі. А якщо вона вхопилася за нього, як той, хто втрапив у корабельну аварію, хапається за уламок щогли, який лишився на воді, коли корабель пішов на дно? Кетца бачив, як її волосся роздмухує вітром, бачив на тлі світлого неба обриси її стану, який нагадував маленьку різьблену статую на носі корабля, й мучив себе питанням: що ж ховається за німотою його коханої? Але кохання Кейко юнак не піддавав сумніву. Хіба він не покинув Теночтитлан, вирвавшись із кровожерливих пазурів Уїцилопочтлі? Утім, тікати не означає відмовитися від боротьби й тим паче — відмовитися від власних переконань. Кетца розумів, що від самого початку його життя було безугавною боротьбою. Він показав себе сміливим воїном, вигравши битви одна за одною: борючись разом з батьком Тепеком, він урятувався від жертвоприношення, чинив опір хворобі й своєму заклятому ворогові, жерцю Тапацоллі. Кетца розумів, що не має права сумніватися в Кейко. Хіба він сам не перетнув океан, шукаючи відповіді на загадку власного існування? Може, розшуки міфічного Ацтлану народилися не лише від жаги дізнатися минувшину мешикського народу — чи не була то спроба розгадати загадку власного походження? Адже Кетца знав, що його справжні батьки загинули від рук мешикських воїнів, а тлатоані, якому він служить, — спадкоємець того, хто наказав їх убити. Кетца усвідомлював, що його улюблене місто, Теночтитлан, відповідальне за трагедію в його родині, й це саме місто подарувало юнакові все, що він так любив: названого батька — Тепека, одну з його майбутніх дружин — Ішою і найближчих друзів — і тих, що живі, і тих, пам’ять про яких дісталася разом з Кетцою незнаних досі берегів. А ще місто подарувало синові Тепека можливість опинитися там, де ніхто до нього раніше не бував. Попри те, що його й усиновили, він лишався чужинцем у Теночтитлані; хоч і належав до шляхетного роду, проте став вигнанцем. Мабуть, тому Кетца завжди почувався серед поневолених рабів, масеуате та найбідніших злидарів як серед своїх. Тому він так прагнув поєднати народи Долини — адже вірив, що вони всі брати, що походять з Ацтлану, він не різнив їх між собою й гадав, що Уїцилопочтлі лише прирікає їх на безглузді та братовбивчі війни. Й ось тепер, споглядаючи Кейко, яка, стоячи на палубі, на самоті боролася з тугою та повеліннями долі, Кетца сповнювався впевненістю, що він мусить повести ескадру вперед заради бога життя. Молодий капітан усвідомлював, що його мандрівка є лише прологом перед початком найбільшої з усіх воєн. Але битися можна було лише в ім’я Кетцалькоатля, а не Уїцилопочтлі, — бо інакше війну буде програно ще до її початку.

Ось так міркував Кетца, коли один з його матросів знову прокричав з верхівки щогли:

— Земля!

Коли кораблі наблизилися до берега, Кетца розгледів удалині пагорб, на верхівці якого височів храм, зведений на честь Царя Христа. Можливо, то все через тугу, але капітанові мешиків раптом спало на думку, що те узвишшя — витвір людських рук, він був переконаний, що перед ним стоїть піраміда, й ще довго мав у цьому певність. Саме тому Кетца назвав цю затоку ім’ям Аїлуїкатль Ікпак Тламанакаллі, що означало «піраміда над морем». Цю назву Кетці було вимовити набагато простіше, ніж «Марсель», як було зазначено на одній з карт, які капітан мешиків отримав з рук адмірала її величності.

На відміну від висадження в Уельві, яке відбувалося без зайвого галасу, у Марсель заходили через головну портову затоку. Після феєрверку й решти урочистостей на його честь, з якими їх зустріли в Іспанії, безпідставно було ховатись, наче розбійникові. Урешті-решт він є уповноваженим послом, який діє не лише від імені власного тлатоані, а й від імені королів Арагону та Кастилії. Поволі наближаючись до Марселя, Кетца переконався, що це порт, оточений невеликим містечком, ніби усі ці прості, але ошатні білі будиночки з червоними дахами, розсипані обабіч затоки, колись у давнину завезли сюди на кораблях. Попри чимало суден, які входили й виходили з порту чи ставали на якір у марсельській затоці, маленька мешикська ескадра враз впала в очі: всі моряки, що були на суші чи лишались на палубах, стежили поглядами за дивакуватим кораблем, оздобленим пернатою змією. Усіх вразила зовнішність моряків у дивному вбранні: наприклад, Кетца був одягнений у свій бойовий нагрудник, намисто й браслети, але замість убору з пір’ям його голову прикрашав капелюх іспанського капітана — дарунок касика Севільї. Решта членів екіпажу без вагань теж поєднали одяг, взятий в Уастеці, з одежинами, які виміняли у місцевих мешканців в Іспанії. Жителі Марселя ніколи не бачили таких кораблів, до того ж не могли збагнути, чому жовтошкірі чужинці у дивному вбранні керують ще й каравелою, безперечно, іспанською. Тубільці радо висміяли б цю надзвичайну ескадру, якби не її грізна зброя: гармати, аркебузи, луки, стріли, списи…