Федерико Андахази - Конкістадор

І раптом він уздрів будівлю — настільки величну за розміром, наскільки й дивну за своєю архітектурою. То була місцева подоба головного святилища Теночтитлана, найбільша будівля у всій Іспанії, певна річ, зведена на славу Царя Христа. Кетца ніколи не бачив такої безлічі ідолів, як тут, ззовні храмової брами. Численні бані, вузькі, наче голки, здіймалися в небо, ніби силкуючись розітнути хмари на шматки. Кетца здогадався, що цей храм звели на руїнах мусульманського святилища. Гординя людей, що називалися християнами, була такою великою, що вони, руйнуючи чужі храми, зводили на їхніх руїнах свої. І все заради шанування одного й того самого бога. Й ніби для того, щоб засвідчити нікчемність такої бундючності, один з членів делегації, котра супроводжувала мешиків, повторив вислів священика, який наказав звести цей собор: «Створимо ж цей собор таким великим та прекрасним, щоб ті, хто споглядатиме за завершенням його будівництва, вважали нас безумними!»

Саме такої думки й дійшов Кетца, утім не через розмір храму, який загалом чимало поступався Уей-Теокаллі, а через жадобу до руйнування, що охопила цих дикунів. Вождь мешиків питав себе: чи хтось спроможеться зупинити цих тубільців, якщо вони увійдуть до Теночтитлана? Відповідь лежала на поверхні: вони не лишать каменя на камені.

Нарешті вони дісталися палацу тлатоані. Незважаючи на те, що будівля вже не належала маврам, вона зберегла свою мусульманську назву: Алькасар. Загін мешиків був ошелешений: зелені сади з кущами у подобі геометричних фігур раптом нагадали їм чинампи, які оточували заможні будинки у Теночтитлані. Просторість, квіткові пахощі та багато води у дзюркотливих фонтанах: завдяки всьому цьому мешики почувалися як на батьківщині. Кетцу так зворушив цей краєвид, що він перейменував Севілью у Шочитлан — «землю садів».

Касик Севільї прийняв їх, Кетцу та Кейко, так, наче йшлося про посла та його дружину. Дійсно, ця пара разом скидалася на подружжя східних монархів. Кейко, за традиціями своєї батьківщини, йшла позаду чоловіка рівно на один крок, продовжуючи міркувати, звідки ж з’явився цей принц з темною шкірою й неспішною мовою, з якого краю світу приплив цей молодий капітан, що ніколи не підвищував голосу на своїх підлеглих, підкорюючи їх своїй волі переконанням у слушності власної думки і ясною манерою висловлюватися. Кейко гадки не мала й не мала наміру випитувати. Та вона ладна була супроводжувати Кетцу, куди б він не йшов, і хай яким віддаленим буде його царство, хай якою небезпечною буде путь — для неї це було несуттєво. Йдучи за Кетцою по королівському палацу, дівчинка із Сипанго відчувала, що їй ніколи не стане сили покинути цього ніжного, мудрого, ні на кого не схожого принца. Водночас Кейко питала себе, що ж надзвичайного трапилося у її житті? Донедавна вона була звичайною зневаженою дівчиною з будинку розпусти, а тепер люди шанобливо перед нею схилялися, її супроводжував почет іспанського короля, а шлях повсюдно встеляли червоними килимами. Безсумнівним було одне: відколи її, ще малим дівчам, викрали з рідної оселі, продали й повезли кудись на захід, ніхто ще не був з нею таким уважним та ніжним. Відтоді ніхто не виказував захвату через її обдарування до живопису, малювання та каліграфії, хоча на її батьківщині такі її здібності цінували дуже високо, достоту яку Теночтитлані.

Кетца теж не знав, за яких обставин Кейко потрапила з Далекого Сходу в Іспанію. Утім, він зауважив у її очах океани смутку — настільки глибокого, наскільки тривалою була подорож до її рідного Сипанго. Кетца та Кейко, дві душі, які поєднав випадок та їхня туга, лише ці двоє знали справжню подобу світу, який прирік їх на поневіряння. Можливо, саме у цьому і є ключ до розгадки. Мабуть, міркував Кетца, щоб пізнати світ таким, яким він є, треба було опинитися у такій далечі, куди спроможний дістатися лише вигнанець.

І тепер, приголомшені, не ймучи віри власним очам, Кейко та Кетца постали перед великим касиком Севільї, що представляв усіх монархів Кастилії. Видавалось, ніби в Уельві мешиків ушанували всіма можливими знаками уваги; але порівняно з тим, як з ними поводились у Алькасарі, решта видавалась дещицею. Кетца усвідомлював: що більше шанують, то суворіше спитають. І не помилявся. Достоту як Уельва підпорядковувалася Севільї, Севілья була підвладна кастильським королям. Тож і дрібний касик в Уельві, й великий у Севільї мали намір використати чужинців якнайвигідніше. Нові торговельні шляхи, які вони мали намір прокласти завдяки вельми шанованому чужинцеві, стосувалися їх особисто: саме їхні міста, а не жодні інші, мали стати воротами у королівство Кастилія. Касики не могли дозволити, щоб величезні митні прибутки від торгівлі дісталися якимсь сусіднім містам. Уздовж усього середземноморського узбережжя й біля протилежного кордону королівства, у Кантабрїї, на жаль, розташовувалося забагато поселень, і жодне з них не змарнувало б нагоди обернутися на перший перегін у новому мості до Катаю. Але севільський касик задля того, щоб отримати таку перевагу, мав не лише добутися особливої милості від власного тлатоані, а найперше — прихильності шанованого посла зі Сходу. А для цього треба було спокусити Кетцу найзвабливішими умовами, привілеями та зисками — кращими за сусідські. Й прихилити на свій бік треба було не лише правителів Катаю, а й у першу чергу їхнього вельмишанованого представника. І тоді Кетца збагнув, що серця цих тубільців наскрізь прогнили, а на очах запона безмірної жаги золота, прянощів та будь-яких інших скарбів, на які багатий Схід. Вождь мешиків уже не мав сумніву, що мова касика про Царя Христа та решту богів — то лише виверт, за яким приховано справжню мету: подолати мусульманську блокаду, щоб добутися до багатств, які є на Сході. Бони були до того засліплені, що їм навіть на думку не спало, що Кетца не лише не є посланцем Катаю, але й ніколи ногою не ступав на східну землю. Згодом Кетца запише таке: «Ці тубільці такі жадібні, що стеляться ниць навіть перед самою думкою про золото, п’яніють навіть від обіцянки пахощів прянощів і божеволіють, лишень уявивши шовк. Душі їхні сповнені гниллю, і вони не вагаючись зрадять своїх державців та своїх богів за кілька крупинок золота. Дрібний касик з Точтлана пропонував мені оборудки, прагнучи обдурити великого касика з Шочитлана, а касик із Шочитлана нашіптував мені на вухо пропозиції, про які не міг повідомити свого тлатоані. Я дізнався, що у цих землях батько воює проти сина, королеви змовляються проти своїх королів, а державці підсилають убивць до власних дружин. Ось як тутешніх мешканців уразила жадоба».