Федерико Андахази - Конкістадор

Отак, дрімаючи та складаючи плани конкісти, Кетца мандрував шляхами світу, який щойно відкрив.

Кетца зі своїм почтом в’їжджали у Севілью у післяполудневу годину. Перше, що привернуло увагу молодого капітана, були височезні мури, які оточували місто. На відміну від великих міст у Долині, як-от Теночтитлан, Тлателолько і прадавній Теотіуакан, — відкритих, помережаних широкими вулицями з просторими зеленими майданами, із садами та широкими каналами, — нові міста були фортецями, оточеними мурами, баштами та ровами. Кетца дійшов висновку, що мури зводили не за один раз, позаяк вони були не суцільною спорудою, а поєднанням різноманітних стилів та епох. Найдавніші ділянки були із загострених колод, які скріплювалися глиною. Інші були вже вищими та міцнішими, мали невеличкі башти, з яких могли спостерігати вартові. А найбільш недавні, вочевидь, укріплення були у впізнаваному мавританському стилі — Кетца добре вивчив його ще в Уельві. Такі мури були товщими, вищими й значно міцнішими за решту. Місто мало подвійний захист: мури та річку, що оперізувала його, звиваючись. Зайти та вийти з міста можна було лише крізь велику та малу брами, які відчиняли у точно визначений час. Згодом Кетца запише у своєму щоденнику: «Міста Нового Світу оточені мурами, щоб запобігти взяттю міста приступом. Це неабияка проблема для будь-якої армії. Утім, наші війська долали й більш значні перепони: гори, вулкани та крижані озера. Але наш тлатоані мусить зрозуміти дещо, коли поведе наше військо: країну підкорюють, не лише руйнуючи мури та беручи міста штурмом. Узяти приступом мури нелегко, але ще важче увійти у серця тих, хто мешкає за цими мурами. Ось на чому має ґрунтуватися план завоювання. Важко взяти облогою місто, але у сто разів важче — завоювати прихильність його мешканців. Ось у чому зазнали невдачі маври за всі століття свого володарювання. Ці землі виснажені безугавними війнами, розподілами територій, гоніннями, убивствами й жертвоприношеннями. Наше військо має принести мир, а не чергові біди та руйнування. Серця цих дикунів треба завойовувати, промовляючи ім’я миролюбного Кетцалькоатля, а не Уїцилопочтлі, бога війни та жертвоприношень, — цього тут і так удосталь».

Щойно делегація потрапила всередину укріплень, Кетца переконався, що мав рацію. Перший кальпуллі, у якому вони опинилися, називався Санта-Крус. Повсюдно помітні були свідчення колишньої величі, але наразі цей район міста був лише блідою тінню, безсумнівно, сповненого слави минулого. На вулицях ані душі, будинки стояли спорожнілі, певно, розграбовані. Й лише завдяки бурлаці-вітру ці вулиці ніби сповнювались життям: вони, наче привиди, гупали дверима та віконницями, яким явно немає чого берегти. Палаци та халупи — все однакове у мерзенному запустінні. Клапті землі, де ще донедавна буяли сади, тепер обернулися на смутні пустки. Кетца здогадався, що цей кальпуллі з вузькими звивистими вулицями, що колись пізнав багатство й раювання, був кварталом, у якому раніше мешкали сини Ізраїлеві, простіше кажучи — євреї. Але коли католицькі тлатоані надумали вигнати всіх, хто не шанував Царя Христа, євреїв спіткали гоніння та убивства. А отже, тих євреїв, що не погодились піти у вигнання, віддали богові жертвоприношень як дарунок. З цим ритуалом, який звався інквізиція і під час якого жертви спалювали живцем, мешики мали честь познайомитись, щойно ступивши на цю землю. Лише в одній Севільї обряд проковтнув життя шести тисяч чоловіків та жінок, а ще двадцять тисяч зазнали утисків, катувань та ув’язнення у темницях. Ба більше, все їхнє майно позабирали жерці, щоб поповнити скрині у святилищах. Спорожнілі вулиці та незалюднені домівки, які зустрів Кетца та його посольство на своєму шляху, були німими свідченнями нещодавніх лиходійств.

На відміну від цього кальпуллі, околиці палацу мали неймовірний вигляд. І все ж те, як було влаштовано це місто, здавалося юнакові зменшеною копією Теночтитлана. Найприкментішою будівлею у місті була висока вежа з дванадцятьма гранями, яка вирізнялася серед решти вартових веж не лише розмірами, а й золотавим блиском. Ця споруда називалася Золотою вежею, утім Кетца враз збагнув, що назва стосується не матеріалу, а зовнішнього вигляду вежі, яка була вкрита керамічним кахлем золотавого кольору. А ось мешикські споруди виблискували справжнім золотом. Якби ці тубільці дізналися про багаті на руду гори навколо його країни, вони б кинулися в океан тут-таки, навіть плавом, — підсумував Кетца.