Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

Симпатичний це був хлопчина, очевидячки, з благородної сім’ї,— і десь там на півдні його мати не відводить очей від дороги, гадаючи, де забарився її син та коли він вернеться додому, так само, як вона й Мелані з відчайдушною надією придивляються до кожної бородатої постаті на дорозі. Поховали незнайомця на родинному кладовищі, поруч з трьома малюками О’Гарами, і Мелані, поки Порк засипав труну землею, гірко плакала над небіжчиком, думаючи, чи не зробить хтось далеко такої самої послуги її рослявому Ешлі.

Так само, як той безіменний юнак, потрапив до них і Вілл Бентін — його, зімлілого, привіз до Тари, перекинувши через сідло, котрийсь товариш по вояцькій долі. У Вілла була важка форма запалення легенів, і дівчата, вкладаючи його в ліжко, боялися, чи не піде й він невдовзі вслід за тим першим хлопцем на кладовище.

Він мав характерне блідаво-малярійне обличчя, як то буває у дрібних фермерів з південної Джорджії, ясно-рудяве волосся й блякло-голубі очі, які навіть у маренні зберігали терплячий і лагідний вираз. Одну ногу він втратив на війні, і під коліном мав абияк примоцьовану до кульші обстругану дерев’янку. У Тарі не сумнівалися, що він з простої фермерської родини, так само як не мали сумніву в тому, що похований незадовго перед тим хлопець був сином плантатора. Як дівчата це визначали — вони й самі не змогли б пояснити. Адже Вілл був не брудніший, і не заросліший, і не більш завошивілий, ніж багато хто з джентльменського стану, що їх заносило до Тари. І мова його в безпам’ятстві була не більш неправильна, ніж у близнюків Тарлтонів. Але дівчата просто інстинктивно — як ото з першого погляду розрізняють, де расовий кінь, а де безпородний,— відчули, що він не з їхнього кола. Хоча це знання анітрохи не завадило їм докласти всіх зусиль, аби врятувати йому життя.

Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.

— Мусить же людина мати якихось родичів,— казала вона.— А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.

Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі — завдяки ще й доброму доглядові — почав оклигувати. І ось одного дня він розплющив блідо-голубі очі й цілком уже свідомим поглядом роззирнувся по кімнаті, і побачив Керрін, що сиділа коло ліжка, перебираючи чотки, а ранкове сонце променилося на її русявому волоссі.

— То ви — таки не сон, виходить,— промовив він глухуватим безбарвним голосом.— Сподіваюся, я вам не завдав надто багато клопоту, мем?

Одужування його тривало довго — він тихо лежав і все дивився у вікно на магнолії, і ніхто не відчував ніякої особливої тяготи від його присутності в домі. Керрін він подобався своєю мовчазністю, умиротвореною і ненав’язливою. Спекотної пополудневої пори вона, бувало, годинами сиділа біля недужого, без жодного слова обмахуючи його віялом.

Керрін взагалі майже не розмовляла в ці дні, коли, тендітна й звійна, мов привид, снувала по дому, виконуючи повинності, на які ставало у неї сили. І часто молилася; Скарлет щоразу, як заглядала без стуку до сестриної кімнати, заставала Керрін на колінах перед ліжком. Видовище це дратувало Скарлет, якій здавалося, що час на молитви минувся. Якщо Бог визнав за доцільне покарати їх так, то виходить, що він не потребує їхніх молитов. Релігія для Скарлет завжди була чимось на кшталт угоди. Вона обіцяла Богові добре поводитись, якщо він посприяє їй у тій чи іншій справі. Але що Бог, на її думку, часто-густо порушував погоджені умови, вона тепер вважала себе вільною від будь-яких зобов’язань перед ним. Отож, застаючи найменшу сестру навколішках тоді, коли слід було б перепочивати по обіді або лагодити білизну, Скарлет вважала, що Керрін у такий спосіб ухиляється від своєї частки спільних їхніх клопотів.

Ось про це вона й сказала Віллові Бентіну одного дня, коли він уже міг сидіти в кріслі, і була трохи таки вражена, почувши, що він відповів рівним тихим голосом:

— А й нехай вона собі це робить, міс Скарлет. Від цього їй легше на душі.

— Легше?

— Атож. Вона ж молиться за вашу маму й за нього.

— «За нього»? За кого це?

Блякло-голубі очі Вілла подивились на неї з-під білявих вій без будь-якого подиву. Здавалося, ніщо не може здивувати або вразити його. Мабуть, він надто багато спізнав у житті несподіванок і розучився дивуватися. Йому зовсім не здалося незвичайним, що старша сестра не знає, яка таємниця на серці у молодшої сестри. Він сприйняв це так само природно, як і ту обставину, що Керрін звірила свою таємницю йому, зовсім сторонньому для неї.