Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

Але спливали тиждень за тижнем, а Ешлі все не показувався і ніяких звісток про нього не надходило, отож поволі життя у Тарі вернулося у своє звичайне річище. Тужливе чекання теж має свої межі. Однак душу Скарлет уже почали обсідати неспокій і тривога: його ж могло дорогою спіткати якесь лихо! Рок-Айленд так далеко, і коли Ешлі звільнили з табору, він міг бути кволий та хворий. І у нього нема грошей, а дорога пролягає через край, де конфедератів просто ненавидять. Якби вона знала, де він, то послала б йому гроші, усі до останнього цента, хай навіть довелося б тут голодувати, аби тільки він швидше вернувся поїздом додому.

«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».

Коли вона вперше прочитала ці слова, то, охоплена радістю, зрозуміла їх так, що Ешлі повертається саме до неї. А потім, трохи охоловши, усвідомила, що він повертаєтья все-таки до Мелані, до тієї Мелані, яка відтоді носилась по будинку, співаючи з радості. Часом у Скарлет зринали гіркі думки: і чому Мелані не померла при пологах в Атланті? Це дуже добре усе владнало б. Тоді, перечекавши задля пристойності належну годину, вона вийшла б заміж за Ешлі й стала б доброю мачухою маленькому Бо. Після таких думок Скарлет більше не поривалася молитись, прохаючи прощення в Бога — мовляв, нічого такого вона не думала насправді. Страх перед Богом уже не обтяжував її.

Солдати приходили поодинці, по двоє й цілими десятками, і щораз голодні. Скарлет думала в розпачі, що вони гірші за сарану. Вона знов і знов кляла давній звичай гостинності, що розквітнув на Півдні в добу достатку, звичай, який вимагав кожного подорожнього, шляхетного чи й простого, нагодувати й напоїти — і його самого, і коня,— дати їм нічліг, та й узагалі прийняти якнайпривітніше, і лише тоді відпустити у дальшу дорогу. Скарлет розуміла, що ця доба минула на безрік, але інші в домі цього не розуміли, як не розуміли й солдати, і кожного з цих прибульців зустрічали у Тарі, мов давно сподіваного гостя.

А що черідці солдатів кінця-краю не було, то у серці Скарлет лишалося дедалі менше співчуття. Прибульці ж поглинали запаси, признач єні для мешканців Тари,— городину, над грядками якої вона гнула хребта, харчі, купувати які вона мусила за багато миль від дому. З харчами тепер було дуже сутужно, а грошей у гамані янкі не могло вистачити на вічність. Там лишилось усього кілька зелених банкнот і дві золоті монети. І з якої рації вона повинна годувати цю орду голодних людей? Війна скінчилася. Солдати вже ніколи більше не боронитимуть її оселі від ворога. Тож вона наказала Поркові, що коли в домі будуть ці гості, подавати на стіл якомога менше їжі. Так тривало, аж поки Скарлет помітила, що Мелані, яка й досі ще не зміцніла після народження Бо, бере собі лише крихти своєї пайки, а решту каже Поркові, щоб віддавав солдатам.

— Не роби цього, Мелані,— дорікнула їй Скарлет.— Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.

Мелані обернулась до неї, і Скарлет уперше побачила на її обличчі, завжди такому стриманому, вираз рішучої незгоди.

— Ой, не свари мене, Скарлет. Дозволь мені чинити по-своєму. Ти й не уявляєш, як це мені приємно. Щоразу, як я даю котромусь бідачиськові свою пайку, то думаю, що, може, десь там на Півночі котрась жінка ділиться обідом з моїм Ешлі, і це дає йому сили йти далі додому, до мене.

«З моїм Ешлі».

«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».

Скарлет без жодного слова одвела погляд убік. Але надалі Мелані помітила, що коли у них з’являлися сторонні, їжі більшало на столі, дарма що у Скарлет, може, аж душа мліла за кожним змарнованим куснем.

Коли солдати бували занадто хворі, щоб іти далі,— а таких траплялось чимало — Скарлет приділяла їм постіль у домі, хоч і не дуже охоче. Адже кожен недужий — то був зайвий рот. Та й хтось же мусив доглядати його, а це означало на одного робітника менше, коли доводилося ставити огорожу, сапати, полоти, орати. Якось верхівець, що прямував до Фейєтвілла, привіз і полишив у них на веранді одного юнака, в якого ледь просіявся русявий пушок над губою. Він знайшов цього хлопця непритомного при дорозі, перекинув через луку сідла й приставив до найближчої оселі — до Тари. Дівчата подумали, що це, мабуть, один з військових курсантів, посланих на фронт, коли Шерман наступав на Мілледжвілл, але з певністю так і не довідались, бо хлопець помер, не прийшовши до пам’яті, а в кишенях у нього нічого не знайшлося, що допомогло б встановити, хто він.