Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.

Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.

Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.

— Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а яку музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! — вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.

Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.

Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома мелодія.

Затихла сопілка, і тут Овсій Болбот, який до цього часу тільки тримав у руках бубон, заторохкотів ним поверх голови і крикнув Степану:

— Танцювальної вріж!

Засвистіла свиріль, ударив бубон, підхопився Іван, а за ним — Павлина, і завертілося двоє, а в решти тільки п’яти свербіли, та піч «стояла посеред хати».

Заспівала Галина дзвінким голосом, і разом всі підхопили приспів:

Завзято «водили» одне одного по танцювальному колу Іван та Павлина, та все ж музики зажаліли їхні чоботи і, сповільнивши гру, зупинилися. Розпалені танцем, Іван з Павлиною не бажали відпочивати, та Христина заспокійливо мовила:

— Досить… Хату рознесете. Поспіваємо краще!

І в оселі довго ще лунали пісні: веселі й сумні, козацькі й жіночі.

Ранок наступного дня приніс тугу розлуки Олексі з Христиною та багатьом іншим парам, що вже встигли здружитися і прикипіти одне до одного душами. Подекуди було чути плач і причитання за козаками, що від’їжджали. Вільні від цієї туги були ті, хто не поглядав на дівок і плекав надію на зустріч із коханою або беріг козацькі застороги щодо жіноцтва.

Сотня швидко збиралася до переправи. Петро послав туди Ярового — визначитися з можливістю переходу на правий берег до обідньої пори. Іван з Олексою, осідлавши застояних коней і доручивши Овсію зі Степаном збиратися в дорогу, помчали вчвал до Дніпра.

Побіля переходу через ріку купчилося багато козацьких верхових і простого люду. Іван знайшов старшого з цього боку переправи і домовився про перехід поза чергою, як підійде сотня одноосібників. Ударили по руках, і Яровий заручився підтримкою Якова Пересунька, який свого часу був сотником на Низу. Вертаючись до своєї сотні, хлопці зустрілися з нею по дорозі на переправу і, доповівши Гусаку про домовленість, вихором помчали звільняти підхід. Маючи досвід долати ріку по льоду, сотня швидко перебралася на правий бік і, зібравшись, вирушила в напрямку Чигирина.

Шлях видався важким через денні відлиги. Вранці вирушали в дорогу по замерзлому шляху, а вже до полудня місили багнюку, і забрьохані коні та вершники раніше спинялися на ночівлю, і не одного разу — десь у луговині чи при якомусь переліску. Поспішали в першу чергу очистити коней до вечірнього приморозку, а вже поночі нашвидку займалися собою.

Під кінець шляху лиця у всіх витягнулися та засмагли під першими теплими променями сонця. Тож, коли збіг тиждень дорожніх поневірянь і попереду показався Чигирин, почулися заохочувальні вигуки верхових, і сотня хутко заглибилась у місто, переминаючи підталу багнюку вулиць.