Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Ані руш! Не сіпайся… Хутко йди за воза!

Хлопцям моргнув, аби вони не встрявали, і, швидко обшукавши бранця, витягнув у нього з-за череса холош пістоля.

— Гарна цяцька! — задоволено мугикнув Іван і, крикнувши вольовим голосом до продавців, щоб подали мотузку, замотав бранцю руки і прив’язав до воза.

— Ану пригляньте цього підляшка! — звернувся він до хлопців, немовби до чужих, а сам поспіхом пішов туди, де донедавна стояв гамір при огляді возів.

Звідси вже, спішившись, козаки викочували вози з ряду продавців, а тих, котрі не так давно стояли, вдаючи із себе селян, пов’язаними всадили на свій віз. Іван швидко підійшов до сотенного і сказав, що є один підозрілий гультяй і його треба допитати. Швидко влаштували затримання. Частина з десятки козаків супроводжувала сумнівних поселян, а решта «ярмаркувала» до полудня. Від Петра Гусака знову з’явилися двоє верхових і, подавши знак забиратися з базару, поїхали далі.

За рогом якоїсь споруди Яровий підсів на віз і попрямував до свого пристанища у передмісті.

Тут на них чекав запізнілий обід, і хлопці, навіть не переодягнувшись, накинулись на гаряче вариво. Незабаром з’явився сотник Гусак. Після гарячого кулешу підійшов до вже переодягнених козаків. Похвалив за ревну службу та повідомив, що по місту їхня сотня затримала більше десятка ворожих вивідувачів, а серед них були й наймані вбивці.

У Переяславі в цей час перебувала польська комісія з перемир’я на чолі з воєводою Адамом Киселем, і члени її проживали в місті, були вільно розміщені на квартирування у городян. Одночасно сюди зібралося декілька іноземних послів, у тому числі з Угорщини та Московії. Окрім того, що побіля їхнього житла постійно несли варту охоронці з гетьманського полку, треба було оберігати їхнє життя під час прогулянок по місту. А ще — приглядати за ними, аби не мали зустрічей з якимись непевними особами.

Так, побазарювавши ще три дні, Іван, підійшовши до Гусака, сказав йому, що їх уже весь базар знає, що здогадуються про них.

— Возимо, возимо ті ж самі мішки, а не торгуємо. Побіля нас уже товпляться селяни, щоб купувати… Ціни ломимо, а вони торгуються, — розповів Петрові стурбований Іван.

Сотенний почухав потилицю і згодився з ним. Наступного дня не дозволив їм їхати на базар. Того ж вечора він підізвав Івана і з досадою мовив:

— На базарювання знайшлись охочі, а от як безперервно наглядати за місцем квартирування польської комісії — не можу домислити…

Іван окликнув свою трійцю козаків, і вони сиділи побіля кабиці, де весело потріскували від вогню дрова, та слухали бідкання Гусака щодо нагляду за поляками, які прибули з воєводою Киселем.

— Хтось із лиходіїв забив одного з них, а пляма падає на Хмеля. Не вбережемо — тяжко нам буде виплутатися, кари не минемо, — із сумом повідомив Петро і додав: — Завтра рушаєте шукати житло недалечко від цих ляхів. Нехай будуть у вас на очах. Згода? Гроші я вам виділю.

Після цієї розмови хлопці навідалися до своїх коней і, оглянувши їх, попрохали обозних пильно за ними стежити та робити вигони на околиці.

Після гарної вечері Іван підійшов до Христини, стримано повідомив, що вони на тиждень від’їздять по козацькій повинності. Жінка, знітившись, пустила сльозу та запитливо поглянула на Олексу. Іван з Овсієм, втямивши, що треба йти до своєї комірчини, спішно вийшли з хати.

— Важка жіноча доля… Прикипіла вона до Олекси, а ми — не володарі своєї долі… Хай хоч крапельку пийне пестощів чоловічих, — із сумом мовив Іван, а Овсій з видихом підтримав:

— Та й то правда…

Вранці на возах дісталися до міста і, розділившись по двоє, вирушили шукати дах над головою, домовившись говорити так: прийшли з-під Старокостянтинова, остерігаючись повернення панів. Запримітили придатний будиночок з господарськими будовами, і Іван почав стукати по дверях билом, що висіло просто на лутці. З будиночка виглянув чоловік і, ні про що не спитавши, запросив до господи. Коли хлопці повсідалися побіля дверей на лаві, доброзичливо промовив:

— Кажіть, чого стукали — міняти щось чи на постій? Від мене нещодавно вибрались одні. Чимало нині вашого брата, безхатченків ходить…

Домовились про ціну, і господар провів їх до притулку. У клуні були невеличка кабиця і широкий дощатий піл, такий, що могло і до десятка жильців розселитися. Іван з Олексою розташувались і вирушили на пошуки Степана з Овсієм. Зустрівшись із хлопцями на вулиці, намовили також проситися на постій до Трохима Негрія, так звали господаря будинку.