Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Із кожним днем Макар глибше пізнавав Булаха та його друзів. Під час своїх суперечок ті не остерігалися хлопця, але він сам залишав їх, адже багато чого не розумів. Вистачало своїх турбот. Одне він засвоїв міцно: такі, як Булах і Сивий, не можуть бути чужинцями, а вчинили щось не так, то, як і сам, не зі зла…

І попливли дні, дні схожі на тягучу смолу: нудні, довгі, одноманітні. Лише робота трохи відволікала, тому Макар працював жадібно, відганяючи працею тривожні та страшні думки, зізнатися в яких спочатку боявся навіть собі.

Робота на лісозаготівлях, звірині сліди, багаття з гіркуватим запахом диму – це тайга. Частіше Макар у думках броде в зеленому безбережжі. Де-де, а в тайболі не пропаде. Влітку й ближче до осені там привілля. Спочатку попрацює з геологами або в ліспромгоспі – їм завжди потрібні зайві руки, а через рік поставить де-небудь у глушині хатку, роздобуде якусь рушничку й заживе вільним життям, де й лісовик не дістане. Усе здавалося гладенько, але після лісовика пригадувалися дід, мати, Жека. А як же з ними? Ні-і, не зможе назавжди викреслити з життя близьких… Глухий кут. Знову життя заганяло в глухий кут.

Неговіркий і відлюдкуватий, юнак зовсім забув, як розмовляти, і нагадував клубок їжака. Увесь вільний від роботи час сидів із книгою. Прилаштується де-небудь на колоді в найглухішому місці табору і читає, намагаючись заглушити тривожні думи. А іноді відкладе книгу, ляже на спину, дивиться у вільне небо і думає про ті далекі дні, коли вийде на свободу й протопче свою, пряму дорогу в житті. Частіше замислювався Макар про Булаха з його напівзрозумілими «ножицями». Частіше пригадував і діда. Запеклий читач старий. Над усе любив Чехова та Купріна. За їхніми книгами писати і читати навчився. «Головне – завжди залишатися людиною», – піднімаючи палець догори, тягнув старий, вслухаючись у звучання слів.

«Людина!» – думав Макар, а в таборі швидко забуде своє ім’я. Амба – тепер кличуть усі, навіть табірне керівництво. Зараз він у них на гарному рахунку: тихий, сумирний, не бешкетує, завжди норму перевиконує.

Амба… Амба… Макара дратували і прізвисько, і зелені дерева, і сніг, і небо над головою, і навіть люди. Усе важче витримувати схожі на близнюків дні: дорога з табору в робочу зону, одноманітні, як молитва, слова: «Крок ліворуч, крок праворуч…», сокира, пилка, дерева, які стогнуть перед падінням, і знову дорога в табір, що починається зі слів попередження про втечу…

Амба тинявся розгублений. Минула осінь, зима. Відшуміли вітри весни, і за два-три дні модрини наїжачилися яскраво-зеленими хвоїнками; а коли над тайгою поплив золотавий пилок – у табір повернувся Проф.

– Ну, корєшок, тепер заживемо, – процідив крізь зуби Маестро. – Проф наведе лад-правилку…

Здається, Профа чекали не лише блатарі. Макар не помилився. Начальник табору справді зрадів поверненню Пахана. За багато років служби переконався: без справжнього Пахана зона – не зона. Після бойовища прогримів на все управління. Кожен, кому не лінь, кепкував. Насміхався. Коли й де в таборах гору тримали враженята.

Щоправда, про Тигру після бійки підполковник нічого сказати поганого не міг. Паханом себе не визнає, але його слово – таке ж вагоме, як колись у Профа кулак. Правило, мордобій, бесіда, «толковище», збори, сходка, нотація – як не називай, а дисципліна в зоні потрібна. З нормою – цілковитий порядок. Навіть ті, хто «в законі», намагаються десь прилаштуватися, щось непомітно від друзяків зробити – тільки б виписав бригадир повну пайку. «В законі, в законі», а голод справді не свій брат – будь-кого змусить горбитися. Закінчилося легке життя блатарів. Лише поодинокі не здалися. Та й ті знали, як порушити режим, аби перевели в інший табір.

Змирився б підполковник навіть із партійними зборами, до яких охочий Булах, але те, що в зоні тримає гору п’ятдесят восьма – каламутило душу, мов на похмілля. Влада «враженят» суперечила головній лінії Вождя. А слова ЙОГО та побажання, як і при житті, повинні залишатися Законом. Так було! Так є! Так буде! Завжди і в усьому! На віки вічні!

Із Профом за багато років підполковник зжився, можна сказати, спрацювався. Обидва знають, що й скільки кому потрібно; обидва розуміють один одного з напівпогляду й не заважають. Чай, план із куривом, пляшка, жінки, а на свято – сервелат з ікоркою – всього в міру, рівно стільки, скільки треба справжньому чоловікові, щоб відчути себе людиною. Проф ніколи не нахабнів. Одне тільки уподобання в Пахана: полюбляє похизуватися палицею-стилетом, у пальті та в капелюсі, виголосити промову, наче навсправжки якийсь професор.