– Ну що, Монтехрісто, скільки алмазів підкинеш, якщо ослобоню? – глузував конвой, а інколи й начальник табору.
– Ідіоти, – Булах із жалісливою тугою дивився на жартівників, але слово «ідіоти» стосувалося не табірних дилетантів, а тих високих інстанцій та професіоналів, котрі заточили його сюди й не змогли відстояти. Ні, не його гублять, хоронять ідею – справу, яка принесе країні алмазну незалежність, багатство і міць. Славу…
Вірив Булах, не сумнівався, що Сибірська платформа в геологічному відношенні – рідна сестра Південно-Африканської. Знав, хтось із тих, із ким працював, рано чи пізно знайде трубку, і спалахне в променях сонця, заграє місячно-вогненним блиском велике й мале каміння; поллється в скарбницю непоказний на вигляд алмаз-трудівник і прозорої води аристократ, що після огранки в умілих руках його величатимуть новим, холоднувато-високим ім’ям – діамант.
– Стоси паперу списав! Скрізь писав… Та потрапляли, певно, не до того, кому потрібно. У моїй справі голови великої не треба. Сам знаєш, у тайзі доки на своїх не протопаєш – багато чого не роздивишся, а в геології нашій хащі густіші за тайболу. Та ще в такій важливій, але зовсім новій справі, – ніби відповідаючи на запитання, продовжував Булах. – Самому Сталіну писав…
– Як же тепер без нього жити будемо! – боляче вигукнув хлопець.
– Будемо, Макаре, будемо, – задумливо вимовив Булах. – Це не проста розмова. Довга. І ножиці дошкульніші від попередніх негараздів, які різали по-живому. Учився, фронт. Робота. Ніколи було розкинути розумом. Тільки час висвітлить і розставить усе і всіх на потрібні місця. У цій справі й сам багато чого не збагну. Тут різного наслухався. Одначе чутками метал із руди плавлять лише ідіоти. Та й не звик серйозні речі швидкоруч вирішувати. Документи потрібні. Думаю, цю брилюку не один десяток років доведеться вивчати. Так що не до Сталіна. За іншим голова болить…
– Ось і в мене від дум довбешка розколюється… Сумніви беруть.
– У тебе хоч сумніви… А мені в чому сумніватися? У тому, що хотів Державі казкові скарби подарувати? Відшукаю… Усім ворогам назло знайду! Ще триматиму шліх із зеленим оченятком хром-діопсиду й темно-кривавою краплею піропу [23] Хром-діопсиди та піропи – супутники алмазів (ред.).
. Через це тут і не можу. Куди не тикни пальцем – злодій, поліцай, убивця.
– І на мені кров! – Зірвався з колоди Джовба, мов ненароком присів на вугілля, що тліло під попелом.
– Вибач, друже, не хотів, – Булах притримав співрозмовника за руку і посадив назад. – Я про закоренілих. Про законників, для кого чуже життя – півкопійки… А в цей заклад – кожен може потрапити. Знаєш прислів’я?
– Знаю, – неохоче відгукнувся Макар, знову підкидаючи у вогонь гілочки.
– Річ не в статті. Не в байках, що про себе співають. Послухаєш – праведники усі. А гадаєш, мало зрадників та іншої наволочі під ображених грає?! Той же Тихий – двадцять п’ять років виклопотав, а його повісити – замало. Каратель… Під простачка косить. Але якось прорвало: «Я таких, як ти, свого часу пилочкою-пилочкою – вздовж. Ще настане наш час». Думаєш, жартує? І вздовж пиляв, і впоперек. Повіриш, Макаре, не стільки від слів, скільки від погляду відсахнувся: очі спалахнули такою злобою – вовчисько йому брат. Під час бійки з шилом підкрадався. Спасибі тобі.
– Та я що…
– Тихий, а з шилом… Тільки вашу й нашу гниль у таборі швидко розпізнаєш.
– Це точно. Гниль – вона завжди виявиться.
– А ті… Зла не вистачає, – Булах кивнув у бік адміністративного корпусу. Його очі, як у Тихого, спалахнули, однак не злобою – болем. Здавалося, зараз вони спопелять і приземкуваті бараки, і високий паркан із колючим дротом, і незграбні сторожові вишки. – А ті, наче цуценята сліпі… Усіх підряд. Не з’ясують, що до чого, і по-живому – ножицями. Ножицями…
Булах несподівано замовк, коли з вишок вдарили голубі леза прожекторів. Деякий час щось розшукуючи, вони ковзали по іскристому снігу; пробивали темряву, тягнулися до тайги, що оточувала табір, але поступово заспокоїлися й завмерли у звичному щовечірньому чотирикутнику…
Не змовляючись, зеки підвелися. Ілюзія самотності і свободи зникла. За давньою звичкою Макар хотів затоптати вогонь, уже підняв ногу, але раптом опустився на коліна і руками згріб сніг, засипав полум’я. Незабаром від багаття нічого не залишилося. Навіть сніг перестав парувати. Біля ніг височів лише схожий на свіжу могилку горбок…
3
У перший тиждень після карцеру потепліло на душі в Макара. Потім час сповільнив свій біг і здавався таким же тужливим, як монотонні осінні дощі. Дні складалися в тижні, минали місяці… У таборі час від часу згадували «велике бойовище», розповідали новачкам, як Сивий молотив Верблюда, а Макар після кожного удару гримів: «Амба! І тобі амба! І тобі!» Так і прикипіло до нього прізвисько. Табором же пішла гуляти нова приказка: «Тигру й Амбу не чіпай, а то зроблять амбу».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу