Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Полегшало? У зоні полегшає, – з викликом забасив Макар. – Пояснював же вам, що ми з Паханом одного куща ягода.

– Одного куща… – задумливо повторив Булах і поклав руку на плече співрозмовника. – Ні, друже, далеко не одного… Ти й сам ще не уявляєш, не в змозі оцінити всього! А ті «ягоди» на таке не здатні…

– А чого тут цінити? Кожен у житті прокладає свою стежку. Тільки в одних вона легше, а в інших – уся з вибоїнами та з крутими поворотами.

– Ось і я про те ж. Життя – мов тайга неходжена. Кожному випадають важкі маршрути. Тільки не кожен зможе, як кажуть геологи, правильно зорієнтуватися. Нелегка ця справа: обирати в житті й тримати свій справжній азимут! Інколи цілого життя не вистачає… Ну та гаразд, облишимо філософію. Тепер дивись, будь обережнішим – табірна гниль на все здатна, – знову нагадав Булах, надовго замовкаючи.

Залишивши за собою подвійний ланцюжок слідів, товариші по нещастю обійшли широкий приземкуватий клуб і, змахнувши молоду порошу, присіли на колоду під крислатою модриною. Короткий день згасав. У сутінках майже не помітні старечі зморшки дерева, а оголені гілки не здаються мертвими. Обоє мовчали, думали про своє. Джовба згріб докупки хвоїнки – літнє вбрання модрини, чиркнув сірником. Поплив гіркуватий запах. Булах поклав зверху кілька сухих прутиків, і ожило, затанцювало в холодній білизні сутінок яскраво-червоне полум’я. Цей вогник і багаттям не назвеш: його можна було загасити шапкою, прикрити долонею, але тремтливе коливання полум’я налаштовувало на розмову. На відвертість. Навіювало відчуття свободи…

– Так де ж вона, справедливість, Кириле Кириловичу? – продовжуючи розмову, несподівано заговорив Макар. – Амністують профів, маестрів. Мені ж строк накинули. Заліки зняли…

– Засумнівався в азимуті, друже?

Зазвичай крупні люди неквапливі, врівноважені, говорять повільно, спокійно, але Булах, незважаючи на билинно-богатирську статуру, заводився з напівоберту, був неспокійний і швидкий, наче ртуть.

– Шкодуєш, що став на захист Сивого?

– У роду в нас так не прийнято, – Макар підкинув у вогонь кілька гілочок. – Людина – не заєць і петляти їй не з руки.

– Що стосується зайця – чудово. – Булахові подобалася виважена поміркованість хлопця, його витримка, небагатослівність, подобалася спокійна, не по роках мудра розсудливість. – Це правильно. Азимут у житті через день не змінюють. І якщо він справжній, то ніякі ножиці не страшні…

– Щось не зрозумію вас, – почекавши, продовжив Макар: – До чого тут ножиці?

– Та як тобі сказати? – Під час розмови Булах ніколи не потрапляв у глухий кут, але зараз не знав, як зрозуміліше пояснити свою думку товаришеві по нещастю. – Маестро вкотре під амністію потрапив?

– Разом із колонією – вчетверте.

– Чому? Стаття підійшла. Розумієш, не людина, а стаття.

– А ножиці при чому?

– Почекай. Кажеш, строк додали. Але битися, порушувати режим негоже?

– Негоже, – згодився Макар. – Та я ж слабшого захистив. А ви «негоже», наче самі не зек, а той, хто за огорожею…

– Справедливість – одна половина ножиць, бійка – друга! Згідно ж із філософією закону, з його голою буквою за порушення режиму – строк належить…

– Так що ж – терпіти цих?! Під гниллю жити?!!

– Ти не кип’ятись, Амбо. Сам знаєш: я цей розгардіяш завів. Але за бійку друга половина ножиць строк передбачає. І як не сумно, але вона по-своєму права… Що буде, якщо все мордобоєм вирішувати? І тут, і на волі. Ножиці…

– Виходить, і ми праві, і половина…

– У цій справі велика обережність потрібна, – перебив Булах. – Із гниллям простіше: давити без усякого жалю! А його перевиховують, благають…

Він замислився, повів тінню колись литих плечей, наче від холоду, підсунувся до вогню. Зима по-справжньому ще не заявляла про свої права. Після перших осінніх заморозків і снігопаду потепліло. Лише іноді вночі з тайгою гралася пороша, поступово укриваючи білою шубою землю від нещадного морозу та лютих вітрів. Булах зсунув на потилицю вушанку, розстебнув куфайку, провів долонями по обличчю, відганяючи сумніви, і продовжив:

– А з другою половиною ножиць – сам майже нічого не розумію… Не до розмов було – собою переймався, коли після сорок дев’ятого потрапив ні за що під їхні леза.

Співрозмовник знову замовк. Макар чув, що Булах – геолог. У табір потрапив за шкідництво: розтратив чималу суму – пішов із тієї площі, де належить згідно з проектом працювати; просидів у тайзі до жовтневих свят, обморозив людей, ледве загін не згубив, а обіцяних алмазів не здобув. Усі в таборі – від начальника до зека останнього – потішалися над Булахом, коли той мив шліхи в кожному новому джерелі на лісоповалі або в дорозі. Вихопить із-за пазухи мисчину, вкине гальку з піском і трясе-трясе алюмінієву посудину, ніби масло колотить або ляльку колихає.