Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Мабуть, від передчуття близької зустрічі з останньою зупинкою пасажирський лайнер Павловського автобусного заводу полегшено хекнув і борзенько, уже без викрутасів домчав галасливу галайбу до острівця.

Якщо центром культурного життя у Львові є ратуша, а в туркменському селі – колодязь, то в Обертівці була автобусна стоянка-колода, біля якої зараз дзумкотів гурт селянок із довгими руками. Витягнувши свою спідницю з-під пасажирки, Світлана зіскочила з підніжки автобуса і поцікавилася в жінок, де хата покійної Крохмальської?

Коли корінні мешканки почули Світланине запитання, то їхні брови здивовано порозбігалися в боки, а роти, начинені брикетами із «благородного» металу, завмерли.

– Там нікого немає, – озвалась нарешті найвідважніша хуторянка. – Господиня півроку, як померла…

– Бачте, я – її племінниця, – відрекомендувалася Світлана, – і…

Але, на її подив, селянки хто з цікавістю, хто з острахом придивилися до неї, тоді перезирнулися, а далі дременули хто куди. Дехто навіть нашвидку перехрещував лоба. На майдані залишилась тільки одна дуже стара баба, яку поважні літа склали вдвоє і вже не дозволяли схопити ноги в руки.

– Ви сходіть до Цидулки, листоноші нашої, – порадила Крохмальській древня резервістка. – Вона доглядала вашу цьотку до самого кінця і ключі від хати – у неї…

І детально виклавши Світлані маршрут до Цидулчиної садиби, довгожителька додала насамкінець:

– Але я би вам не радила тут залишатися. Бо мешкати в Обертівці – небезпечно і шкідливо для здоров’я: про воду годі й мріяти: на ноги поплюємо, рушником розітремо – оце й увесь душ; а взимку вітер намітає так багато снігу, що й з хати не вийти, в гості до сусідів прориваємося з допомогою лопати, перина примерзає до стіни, ще й вовк у вікно зазирає!

Крохмальська подякувала старій, яку випрямити було так само нереально, як вирівняти Пізанську вежу і, здивована чудною зустріччю представниць обертівської етнічної групи, подибала курним шляхом назустріч своїй долі. Її підбори відразу занурилися в порох, такий гарячий, що на ньому можна було приготувати каву по-турецьки. На високих каблуках, із важкими сумками Світлані було так «зручно» рухатись, як у трамваї – робити манікюр. І якби їй в цю хвилину трапилася заасфальтована дорога, зручність якої Світлана змогла оцінити лише тепер, то вона би її розцілувала! Отак згадавши добрим словом цю штучну смолисту масу, за час всього свого походу Світлана не зустріла жодної живої душі. Але по тому, як в одній хаті за вікнами ворухнулася завіска, а в іншій двері промовили: «Гр-р-р!», здогадатися було не важко, що кожен крок чужинки з усіх шпарин супроводжують цікаві носи. Та ще й якогось невідомого походження комаха весь час дзуміла біля Світланиної голови, мабуть, хотіла розгледіти її зблизька.

Нарешті, сільський проспект закінчився, і Світлані перегородило дорогу обійстя якоїсь доісторичної будівлі, вкритої сніпками. Під мізерними віконницями хатинки-мазанки сушився на сонці разок тараньки. Від печі, розташованої прямісінько на дворі, під дашком на двох стовпах, вирував дим. Біля цієї літньої кухні вешталась якась цьоця, старечі щоки якої нагадували міхи баяна. Але не шкіра обличчя, яку не пощадили ні роки, ні люди, змусила очі гості стали квадратними. Світлану вразило те, що господиня бігає подвір’ям боса, наче собака! І це в той час, як ми уже навчилися закидати людей до космосу!

Розмішуючи ополоником у казанку якийсь місцевий делікатес, ця босонога Мокош [1] Мокош – в староруській слов’янській міфології богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, дощів, пологів і заступниця породілей, охоронниця корів у стародавніх слов’ян. кричала до жінки, яка випасала корову неподалік:

– Твоя корова не дала дозріти моїм яблукам, обгризла усі до одного в зав’язку!

– А твій лоботряс усього на один день торік приїхав у гості, але обскубав усю мою малину, – не залишилася в боргу опонентка, у якої була товста, мов у терміта, талія. А її ноги мали такий розмір, що їх у черевички треба, либонь, забивати молотком.

Прислухавшись до колючих слів опасистої тітки, Світлана засумнівалася, що вона прочитала за своє життя бодай півкнижки.

– Дай спокій моєму онукові! – не вгавала власниця скривдженої яблуньки. – Йому ще й п’яти літ нема…

– А моя корова – ще молодша, їй сповнилося тільки два роки!.. – не здавалася товстуха, раз у раз зиркаючи на корову. Мабуть, говорила від її імені. Але домашня утриманка, закручені роги якої нагадували кермо польського велосипеда, певно, була з нею не згідна. Вона так і норовила чкурнути на пасовисько.