Леся Бернакевич - Скелет у шафі

До неї їзди – година з хвостиком, але у Світлани виникло відчуття, що вона побачить славнозвісне поселення аж під вечір. Амундсен швидше до північного полюсу добbрався, ніж вона з райцентру до Обертівки. Це Крохмальська збагнула відразу, як тільки дилежанс почав відпочивати через кожен десяток метрів, і водій раз у раз виходив поцікавитися його самопочуттям. Чим далі сей трандулет віддалявся від райцентру, тим менше давалося чути зближення села з містом. В дорозі не з’являвся жоден цивілізований засіб пересування. Зрідка назустріч виповзали тільки підводи, запряжені конячками. Відтак сучасна карета на ґумових колесах увійшла в діброву. Світлана полишила дивитися у вікно, об яке безперестанку билося зелене гілляччя. Але відразу ж мусила заплющити очі: так її засліплювали сонячні зайчики, які посилали в салон обертівчани зі своїх ротів численними золотими зубами. На відміну від Крохмальської, селяни не помічали кепської їзди, бо їхні язики були при ділі. Золотозубі жіночки й дядечки, стрижені під миску або з пелехатими айстрами чубів, у хустинах й панамках, змайстрованих з газети власноруч, не вміли тихо балакати, а репетували на все горло, допомагаючи собі жестами та мімікою, перекрикуючи одне одного і перегукуючись, наче перед ними пролягли кілометри неосяжної савани.

Просто перед Світланою якась жінка, що, як можна було здогадатися, уникала стосунків із ліфчиком, бо буквально простелила свої груди у себе на колінах, розчахнула рот від вуха до вуха. І, не зважаючи на те, що її можуть підслухати, скаржилась якійсь посестрі на свого питущого сина: «Бачу, мій Олег за чимось нишпорить. Що він, думаю, шукає? «А де пляшка горілки?» – запитує у мене ханиґа. «Ах ти ж пияку, – висварила я його, – ми ж її розпили на похороні твого діда». «Ти диви! – каже він мені, – а я то думаю, чому старого щось останнім часом ніде не видко!» Уявляєте? Останній розум пропив!»

Лише Світланиній сусідці не було з ким слівцем перекинутись, і вона нишком вивчала макіяж, а головне перламутрові тіні синьо-сірого кольору на повіках туристки.

– Мені вас, пані, шкода, – врешті не витримавши, озвалась вона до Світлани. – Певно, у вас – дуже лихий чоловік, піднімає на вас руку, що ви такі синці довкола очей маєте.

Дипломатично промовчавши, Світлана поглянула уперед, на кабінку водія, де висіло повідомлення «Стоячих місць неміряно. Зупинка «Тутай» на цьому маршруті відсутня». Під цією вивіскою розпластався трафаретом якийсь добродій, облисілий, мов кульбаба в ураган. Він запримітив знайому із сусіднього хутора, яку не бачив ще від Різдвяних свят і яка в цю хвилину була на останньому сидінні автобуса, та й загукав до неї:

– Га-а-а-ню, шо то ти так тіла набрала?

– Дочка подарувала халат п’ятдесят восьмого розміру, мушу до нього поправлятися! – пояснила цьому індивіду Ганя з гальорки.

Але найцікавіший діалог вели ліворуч якісь два сухофрукти.

– Кажуть, твоя дочка приїздила із міста зі своїм чоловіком. Доброго зятя маєш? – допитувався один аксакал в іншого.

– А звідки мені то знати? – відповів той. – Вона щороку приїздить з іншим!

– Ти б її насварив, – радив йому цей сухоребрик. – Хай повертається до якогось одного чоловіка.

– Але вона не знає, до котрого, – зітхнув нефортунний татусь і, щоб змінити неприємну для себе тему, запитав у сусіда. – А як ся має твоя Настуся? Здається, вона уже із животом? Хто цей майстер?

– Я пробував у неї це з’ясувати, але… – старушок махнув рукою, – вона, виявляється, і сама ніц не знає. Світло, каже, було вимкнуте…

Одкровення підтоптаних компаньйонів так вразили Світлану, що вона надовго замислилася і незчулась, як серед лісових хащ вигулькнула невеличка пісочниця. Це і була Обертівка!

Крохмальській здавалося, що вона потрапила взагалі на край світу. Запони пралісу, сховавши обрій, надійно відрізали село від культурних досягнень і не давали обертівцям побачити, як прогресивно живуть їхні брати по крові у місті.

Судячи з того, як ліси стискали тутешні хатини, як дерева наввипередки намагалися перерости одні одних, як щонайменша рослинка нав’язувалася першій-ліпшій тичці, як товпилися одні за одними полчища реп’яхів, як всілякі бур’яни відчайдушно виборювали місце під сонцем, як чекали свого часу галузки та кущики, як поспішали жити папоротники та лишайники, виглядаючи пеньків, Світлана подумала, що давні першопрохідці відвоювали це місце не без труднощів, вириваючи п’ядь за п’яддю ґрунту в агресивних кореневищ та колючок.

Читать дальше