Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Відчуваючи себе месницею, Світлана навіть не помітила, як ноги принесли її до домівки. Вона ввімкнула світло і на підлозі біля бамбетля загледіла каністру з бензином, за допомогою якого щоранку розпалювала піч. Очі її спалахнули. Хто це, чи не сам Ніцше писав, що справедливим є полум’я! Тепер вона вже знала, як завдати чосу кривдникам. Обіллє хату цієї розпусниці бензином, отоді вони знатимуть, як насміхатися з городян! Пачка сірників так і просилася до її рук!

Пробиратися до села через поле тепер було легко: комбайни перенервували, давно скосивши пшеницю, так що жодні билинки не чіплялись за Світланині ноги. Коли вона вибралася на широке плато, то перед нею на обрії розкинувся Золочів, залитий вогнями. Темна Обертівка контрастувала із цим містечком. Але коли Світлана спустилася до села, то збагнула, що непотрібно вмикати ліхтар: сільський гостинець ясно білівся серед сіножатей. Вздовж нього темніли кущі полину. Добре, що Світлана запам’ятала, де помешкання суперниці, бо в темряві понурого саду зовсім не видно садиби . Воналедве розгледіла чорні пащі вікон.

Розлючена Світлана підкралася до хати Рогачки, і, либонь, Герострат не справився б скоріше. Вона вихлюпнула з каністри бензин на стіну, а тоді черкнула сірником. Вогонь, відчувши поживу, відразу набрав ширини й висоти, а Світлана кинулася втікати. Добравшись до найближчого живоплоту, вона, перш ніж повернути за ріг, ще раз озирнулася на обійстя Рогачки. Вогонь обіймав хату не менше, ніж Чучундер Світлану у перші дні їхньої ідилії.

В Обертівці опівночі завжди темно, хоч в око стрель: поблизу ні освітлених вікон, ні ліхтарів. А тут раптом так розвиднілося, як на світанку. Небо зарожевілося, як від вибуху атомної бомби, про який в ті часи голосили всі газети і два канали телебачення і який Світлані доводилося бачити на транспарантах «Ні – війні!».

Почувши гомін, вона відразу згадала Рогаччину корову червоної масті з білою, наче від паморозі, мордою, і їй стало шкода худобини, навіть якщо вона обгризала поштарчині семеринки. «Бідна корова, треба її рятувати!» – вигукнула Світлана і схопила перше, що потрапило до рук – майже відрову поливайку.

Коли вже підбігала до села, то зашпорталася через дріт, що тягнувся довкруж городу Цидулки, і впала. Підводитись було важко. І вона знесилено розпласталася на холодній землі. Лежачи на животі, Крохмальська побачила: за цей час в хаті уже встигли потріскати вікна, і притік свіжого повітря сприяв пожежі. Схоже, що на вогнище збіглася майже уся обертівська популяція: на фоні вогненних хвостів численні силуети розмахували руками. Світлана гляділа на огненний феєрверк і не могла повірити, що це її рук справа. Падіння трохи опритомнило мстительку і змусило замислитися над тим, чи правильно вона робить, зібравшись гасити пожежу? Ну, як вона пояснила б цим людям свою появу? Її оселя була на відшибі, і навряд чи громаду влаштувала б версія, що Світлана від безсоння і нудьги вибралася серед ночі на прогулянку ще й із поливалкою. Крім того, вона збагнула, що не зарадить біді. Бо лише тепер, побачивши гігантське полум’я, усвідомила: погасити палаюче укриття – це не свічку задмухати.

Ніколи б раніше не подумала, що пожежа може мати голос. Досі була переконана, що спалити хату – це те саме, що перетворити на купку попелу папірець у попільничці. Лише тепер вона збагнула: усе, що їй доводилося читати про вогонь, є поетичним перебільшенням, пафосом, надмірним піднесенням писак, народною творчістю.

Ну, чому усі письменники, змальовуючи пожежу, називають її форми вогненними язиками, які не мають нічого спільного з органами мовлення? Світлані оцей велетенський вогонь нагадував страшного допотопного ящура з колючками – бронтозавра, який повністю сховав під своїм тілом хату і поривався до неба. Проте незначна кубатура приміщення Рогачки не могла бути потугою для того, щоб він міг дістатися до атмосфери. Для такого пориву йому було потрібно підживитися не однією обертівською садибою.

Ця потвора видавала звуки, які могли б припасти до душі хіба що Сварогу [9] Покровитель ремесел і майстрів, зокрема ковалів, і йому приємні звуки від ударів молоточків, дзвону ланцюгів та завивання вогню. . Дим стелився так густо, наче вихоплювався із самого пекла. А разом з ним розвіювалися нечестиві й жорстокі душі зрадника і його зухвалої пасії з неграмотною вимовою.

«Господи, чому ця хата так довго горить?» – застогнала Світлана. Згадавши, як колись вона, в будучність простої лаборантки спокійно ставилася до піддослідних вошей, яких заражала тифозною вакциною, тепер сподівалася, що й смерть цих ворогів не сколихне її; що за ними вона матиме не більше жалю, ніж за тими паразитами. Проте тепер хотіла, аби усе якнайшвидше завершилося, і вони не мучилися, якщо ще, звичайно, живі. Їй стало шкода своїх неприятелів.