Леся Бернакевич - Скелет у шафі

– Усе по-давньому, – розгубившись від несподіваного запитання Трусевича, відбулась пустою фразою Світлана.

– Ну, котику, так не можна, – заворкував зверхник. – Із жінкою, що не має чоловіка, стаються трагічні речі, наприклад, кришаться нігті. Мені дивно, що ви собі нікого там не пригледіли, адже ж вам нічого не бракує, і ви останнім часом перестали нарікати на село, у ваших рапортах появилися такі сентиментальні нотки, що я, було, подумав грішним ділом… До речі, як там ваш кінь? Ви часом не опинилися під ним? Стережіться, доцю.

– Що мені може загрожувати в нашому радянському селі? – відповіла удавано бадьорим голосом Світлана. – Та ж не в епоху панщини живемо!

За інших обставин Трусевич також закинув би їй щось у тон, але зараз, схоже, він не мав бажання дотримуватися улюблених правил гри. Після короткої мовчанки директор раптом сказав:

– Не знаю, чи то правда, але кажуть, що серед селян не перевелися темні особи, які відверто не розділяють наші ідеали і в них на думці лише одне – якби-то обхитрити «панів» з міста…

– Як то? – насторожилася Світлана.

– Вони, кажуть люди, вдаються до всіляких підступів, аби замакітрити голову міщанці, одружитися з нею і прописатися в місті, – продовжував Трусевич. – Ось через таких у нас і досі немає комунізму, – зітхнув він.

– А як же ж зближення села із містом, про яке стільки говорять по телевізору? – закричала Світлана не своїм голосом.

Професор зміркував, що наговорив зайвого, (а те, що його дзвінок до Світлани прослуховують секретні служби, у нього сумнівів не було), тож швидко додав:

– Безумовно, в скорім часі городяни і селяни позбудуться цих міщанських рис, стануть свідомими, і тоді ми заживемо в комуністичному раю…

Однак його останні слова замість заспокоїти Світлану, вдарили її ще дужче, ніж корба біля колодязя. Бо їх вона чула у Львові майже щодня у радіо- та теленовинах і не повірила у щирість Трусевича. Тож подумала, що якщо межа між містом і селом коли-небудь зітреться, то тільки завдяки таким городяночкам, як вона, що приїжджатимуть сюди і заводитимуть романи з місцевими ловеласами.

Уявивши, як Чучундер і Рогачка сміються з неї, Світлана затремтіла від люті. «Будьте прокляті! Я вам ще покажу, як збиткуватися наді мною, самотньою і нещасною!» – полишивши особняк сільського верховоди, бубоніла по дорозі додому Крохмальська.

З її вух ще не вивітрилися слова професора. І чим довше вона замислювалася над ними, тим більше приходила до висновку, що Трусевич їй правду сказав про селян…

«Прислів’я «До села – по розум, до міста – по гроші» відображає прірву між центром і провінцією, – розмірковувала Світлана після розмови із шефом. – Хоча усі люди народжуються однаковими, але згодом життя їх розсортовує. Чуючи балачки обертівських людей, я вже знаю, що селяни, заздрячи землякам, які зуміли влаштуватися у райцентрі чи обласному осередку, вважають їх за ледацюг і паразитів, що живуть за рахунок поту колгоспників, а їхній відпочинок – за лінощі і даремну трату часу. Стверджують, що міщухи померли б навіть на готовому хлібі, бо не вміють ні жати, ні косити, ні корови видоїти і («Ви ще будете видіти») передбачають всілякі катаклізми, коли жителі міст утікатимуть зі своїх багатоповерхівок до сільських хатин. Але, не знаючи, коли очікувати цієї грізної дати, сільські аналітики починають згадувати війну, в яку виживали лише селяни. Бо в них було вдосталь картоплі й борошна, тоді як «пани з міста» мусили їм в ноги кланятися, пропонуючи срібло-злото за вузлик крупи. І ці балачки в старших мешканців села – єдина розрада. Молоді ж провінціали з усіх сил намагаються віддатись за жителів обласного центру або пристати в прийми до міщанки, в помешканні якої краще навіть, ніж у раю: холодна й гаряча вода зі стіни витікає!

Тоді вже можуть вдосталь насміхатися зі своїх вчорашніх приятелів-гречкосіїв, розповідати анекдоти про глухі хутори, до яких навіть трактором не пробратися, а харчі хоч спускай із гвинтокрила! Ті ж, що прописані в місті, мають селян за неуспішних, які на світі тримаються лише задля корів, свиней, городу, замість того, щоб одним махом позбутися цього клопоту і зажити безтурботним життям. Але ж селюхи, на думку городян, до такого кроку нездатні, надто боягузливі. Як же ж їм не відімстити за це?».

Світлана твердо вирішила, що відплатить зраднику! Якщо їй трапиться на дорозі цей печихвіст, то скаже йому в очі, що не любить його і що ніколи не любила, і що її нудило від нього в хвилину інтимного стосунку з ним, і що оргазм лише імітувала! Назве його імпотентом! Але відразу ж збагнула, що нічого не вийде: цей бомбардир жіночих сердець добре знав, чого він вартує, і навряд чи після її образи побіжить топитися у струмку! Тоді Світлана вирішила знищити ворогів рукотворно: повибивати Рогачці вікна, розірвати її разом із її строкатою спідницею з маками, на пшикати в кватирку трутки для тарганів! Щоправда, така помста здавалася Крохмальській слабкою, але вона сподівалася, що по дорозі додому ще придумає щось оригінальне.