Тетяна Тіховська - Паперова лялька

– Мишко, зупинися. І давай домовимося: ти нічого не казав, я нічого не чула!

– Донесеш?

– Ні. Але… Слухай, Мишко! Кидай такі справи, кидай! Це може зле скінчитися.

– А це ми ще подивимось!..

Після розмови вони продовжували працювати як і зазвичай. А трохи згодом Мишко зник. Не звільнився, не виїхав – зник. Ніхто його не шукав. Кругом тайга! Де там його шукати? Та й навіщо?

Зоя, щоправда, трохи шкодувала за Мишком: він серед її бригади був єдиний міський, тож розумів її тугу за Мінськом. А тут вже й черевце почало випирати, і ходити стало важче. А з іншими чоловіками обговорювати свою вагітність якось не кортіло…

На щастя, ліг сніг – і польові роботи у Зої припинилися. Тепер вона сиділа в конторі і наносили на карту досліджені ділянки. Пологи лікарі їй нарахували десь в середині січня – після Нового року. Новий рік – то чи не єдине свято, що святкували в цій глушині.

В селі нещодавно відкрили клуб. Місцеві мешканці туди товпою товпилися. До цього часу їм нікуди було себе діти, як випадала вільна часинка: церкви в селі не було. То ж в клубі завжди було чимало людей, не залежно від того, чи там відбувалася лекція з астрономії, чи політінформація з міжнародного стану…

А коли показували кіно, то це вже був повнісінький аншлаг. Ходили і старі, і малі по кілька разів – і не важливо, який там фільм.

Кіномеханік якось привіз «Карнавальну ніч» Рязанова з молоденькою Люсею Гурченко в ролі Вірочки Крилової.

Була неділя, десь кінець грудня. Зоя вже була у відпустці по пологам і вдома трохи нудилася. Тож запропонувала Миколі теж сходити подивитися фільм, про який всі відгукувалися із захопленням.

В фойє клубу було холодно, тому всі поспішали зайти в кінозал – там хоча і не досить натоплено, зате людно – і кожний правив за таку собі тепленьку грубу.

Зоя побачила у кутку фортепіано – справжнє чорне диво фабрики «Красный Октябрь», а якщо чесно, то фабрики «Беккер», яку одразу після революції більшовики швиденько експропріювали. Провела пальцем по лакованій поверхні – пилюка. Видно, вже давно ніхто навіть не торкався. Відкрила кришку і почала грати єдине, що встигла вивчити за кілька уроків і чого не оминає жоден музикант-початківець – «Сурка» Бетховена:

Магія музики діяла настільки сильно, що, здавалося, викривила обрій в інший бік, зсунула час на два сторіччя – і показала маленького хлопчика-блукача, що чимчикує з гірської Швейцарії до багатої Німеччини. А за спиною в нього дерев’яна клітинка з дресированим байбаком.

І перший кусень від заробленого окрайця хліба перепадає тваринці, а наостанок, як залишиться – хлопчику.

Рипнула долівка. Зоя боязко озирнулася – чи не насваряться. І помітила кількох жінок, що не поспішали в теплу залу.

– Грайте, грайте ще. Так гарно!

Тої миті вирішила для себе: як там що, а колись куплю собі фортепіано і навчуся грати!

Фільм обом сподобався, насміялися досхочу.

На вулиці відчувався неабиякий мороз. На безхмарному небі рясно-рясно сяяли величезні зірки. Додому йшли поволі, обговорювали кумедні епізоди з фільму. Треба правду сказати, Зоя також хотіла б опинитися серед святково вдягнутих людей, послухати музику, потанцювати… Не втрималася – сказала Миколі, як вона сумує за великим містом, за домівкою! Микола був досить добрим, але цієї туги геть не розумів:

– Та хіба ж у нас погано?! Он влітку скільки в лісі всього родить: ожина, малина, журавлина, гриби! А скільки звірини! А яка риболовля! А прокинешся раненько, гонитимеш телятка до річки – яка тиша, яке роздолля!

Зоя не мала звички сперечатися. Та коли прийшли додому, де попід почорнілими стінами крім неї тулилися ще десятеро людей, мимоволі подумала, що залюбки обміняла усі тайгові щедроти на єдину маленьку кімнату в Мінську.

Зоя не встигла роздягнутися, як їй щось стало зле.

Вона повільно опустилася на лаву, скоцюбилась та дочекалася Миколу – він якнайщільніше зачиняв двері, бо мороз все посилювався. Зайшов, почав стягувати кожух. Зоя млявим голосом зупинила:

– Зачекай, не роздягайся… Сходи поклич Райку.

– Навіщо вона тобі? Зараз же ніч на дворі! Може, вже завтра сама й сходиш?

– Поклич… Щось зі мною не все гаразд…

Райка прибігла дуже швидко: напіводягнена, захекана. Ще від порогу запитала Зою: